Почали відроджуватися, коли розучилися красти

 2011 005.jpg

Колишній водій автобуса підняв з колін занедбане сільськогосподарське господарство, купує будинки механізаторам, активістів вивозить на відпочинок за кордон

Бешево, Стила... Ці назви кримських сіл перекочували в донецькі степи разом із грецькими переселенцями ще за катерининських часів. Ті обзаводилися тут господарством, принісши з благославенного Причорномор'я в жирні незаймані степи любов до землі та вміння розуміти її. Як пам’ять про минуле досі лунає в селах Старобешівського району Донецької області старогрецька мова та смажаться кримські чебуреки «чир-чир». Загубилися родові прізвища, але виказують південні риси класичні грецькі профілі. Ось як у героя нашої розповіді ¬– керівника СТОВ ім. Фрунзе Івана Петровича Михайлова.

З 1997 року очолює він сільгосппідприємство ім. Фрунзе. Починав трудову діяльність тут таки, водієм – возив доярок на ферму. Коли занепали колгоспи, залишився без роботи, змушений був іти «на вільні хліби». Тому охоче відгукнувся на пропозицію голови стати його заступником. Але керувати, за великим рахунком, було вже нічим. Розпродавалося поголів’я дійних корів, техніка йшла «наліво». При цьому грошей ніхто, крім «головного», не бачив – зарплата не сплачувалася чотири роки поспіль.

Або пан, або пропав

– Наш колгосп був доведений уже до такої межі, що навіть не фігурував у районних зведеннях, – згадує Іван Петрович. – Корови стояли по коліна у гною, у корівниках – ані вікон, ані дверей. Люди вважали, що коли я заступник, то кошти і мене не оминають. І тоді я вирішив: досить. Проїхався по шести нашим селам, скликав загальні збори.
Суперників під час голосування за посаду нового голови КСП у Михайлова не знайшлося. Взятися за господарство, від якого залишилася одна назва, охочих не було. У спадок дісталися збитки та борги, вибивати які приїжджали, серед інших, численні «братки» зразка 1990-х. Було й таке, що приставляли пістолет до чола та чули: «Хочете грошей – дайте на солярку».

Але найскладнішим було заборонити красти.

– Прийшов на ферму і сказав: працюємо за зарплату, красти більше не дозволю, – розповідає Іван Петрович. – Бо деякі доярки виносили вже до 40 літрів молока. Стояв, контролював. Але одним днем таке хіба зміниш? Десять років тому працювала на фермі хороша доярка – акуратна, швидка. Та не виходило у неї піти з роботи з порожніми руками! Обвішається пляшками і з останніх сил по пояс у снігу повзе навантажена до 18 літрів через поле. Я у неї питаю: «Невже вам не вистачає на життя?» У неї зарплата – 3000 гривень, у доньки – 2000. Вона відповідає: «Як ви не розумієте, вкрасти – це зовсім інше». – «Ні, це ви не розумієте, що мати таку зарплату – це зовсім інше». Звільнив. А найголовніше в господарстві, щоб не крав директор, – резюмує мій співрозмовник.

Побило нас добряче

Першу зарплату в КСП отримали через три місяці після виборів – по... 10 гривень, але всі. Після розпаювання у 2000 році перереєструвалися як СТОВ ім. Фрунзе.

– Спочатку хотів дати назву «Фенікс», наче як з попелу відроджуємося. А потім вирішив не змінювати. Колишнє господарство для нас – історія, пам'ять. Люди досі за звичкою називають його колгоспом. Хочу навіть у конторі, куди приходять пайовики, наші колишні колгоспники, які тепер на пенсії (всього таких 500 осіб, за пай в 4,5 га отримують 2 тонни зерна. – Авт.), зробити щось на зразок музею. Людина заходить – а там її фото, молодої. Приємно буде, – ділиться планами Іван Петрович, для якого не образити пайовика, що віддав колись підприємству свої сили, а сьогодні довірив свій клаптик землі, – справа честі.

…Тільки почали ставати на ноги – біда. У липні 2000 року градом вибило близько 80 відсотків посівів пшениці, ячменю, кукурудзи.

– На полях – кулі льоду. Всі мої механізатори, яким я стільки обіцяв, курять, зі мною намагаються поглядом не перетнутися, тому що знають, що за роботу не заплачу – нема з чого! Я сам добу сидів, курив, думав, – ніби заново переживає Михайлов. – Потім зайняв насіння пшениці, добрива, солярку, і в серпні все пересіяли озиминою. Через те, що не платив податків, викликали до району. А що мені робити? Як розплатитися з робітниками, розрахуватися з пайовиками? Це сьогодні наше СТОВ в казну району вкладає близько 1,5 млн гривень, а тоді… Тоді ногою, яка допомогла вистояти, стало для нас тваринництво.

Ферма – не завод з виробництва молока

Іван Петрович веде до корівників із 350 ситими, видоєними теличками, яких обслуговує 15 доярок..

– Загалом у господарстві – 1000 голів, а це – наше майбутнє, – хвалиться директор чистеньким телячим «дитячим садком».
Що міг знати 14 років тому колишній водій автобуса про тваринництво? Та нічого, тому активно опановував нову для себе науку. Спочатку, приміром, він був упевнений, що доярка вранці має увійти в прибраний вночі корівник, а виявилося, що теличку вночі краще не турбувати: зайва година сну – плюс літр молока. Згодом дізнався, що при вдиху-видиху корова пропускає через себе до 90 л повітря. Але ж корівники зразка 1950-х років – не більше трьох метрів заввишки, затісні. Тому й викристалізувалася ідея про «літній табір» для корів. У господарстві до чергової ініціативи Михайлова поставилися скептично: «Навіть у колгоспі руки до нього не дійшли...» Але у СТОВ літній табір таки з’явився.

– Ось на цьому місці, – показує, звертаючи на своєму автомобілі з польової дороги, Михайлов. – Зробили тут загін, дах. Ходять корівки балкою, щипають лікарські трави, сонячні ванни приймають. За ці півроку такими кругленькими, здоровеньким стають, аж блищать. І дояркам на свіжому повітрі більше подобається. Для машинного доїння і холодильника проводили електрику. Я проти, щоб тварини все своє життя не виходили з корівника. У нас ферма, а не завод з виробництва молока.

Втім, згодом таки зізнається, що, безперечно, мріє про побудовані за сучасними стандартами корівники, нове стадо, доїння за новими технологіями, з якими знайомий, але все це – попереду.

Сьогодні рівень надоїв – понад 4000 л від кожної корівки. Люди у не сезон заробляють близько 4500 гривень, рентабельність ферми – 20%. Підтримує її напрацьована за 14 років система реалізації. Щодня від корівників від’їжджають 9 автомобілів, прямують до Донецька і Макіївки (близько 35-45 км). У цих містах на них чекають постійні покупці. А й справді, чому ж не чекати на незбиране молоко жирністю 3,8-4,1 відсотків? Ціна – 7 гривень за літр. Десять водіїв і 10 реалізаторів, як і всі 120 працівників СТОВ (тваринники, механізатори), – у штаті господарства. Сезонних робітників тут майже немає.

Виснаження землі – дорога в нікуди

Іван Петрович звернув до посадки. Мало не з-під коліс випурхнув строкатий фазан. Дивно, що до нашої появи його цілком влаштовувало сусідство з гуркотливою сівалкою.

– Своє давно відсіяли, третій тиждень надаємо послуги фермерам, – пояснює Михайлов.

Заглушивши машину, назустріч поспішає механізатор Євген Поливода. Він, колишній донеччанин, перебрався в Старобешеве після одруження на місцевій вчительці. Зізнається, що нині його в місто палицею не заженеш: «Суєта там і повітря бракує». У СТОВ прийшов минулого року, бо платять більше – у жнива отримував по 6000 гривень на місяць. Та й на новій американській техніці приємно працювати: влітку – кондиціонер, восени – пічка.

Поки переїжджаємо до майстерень, розмова торкається обробки землі. Іван Петрович виявляється прихильником органічного землеробства.

– Стерню спалюєте?

– У жодному разі! І солому збираємо по максимуму. 300-400 тонн іде на підстилку худобі, решту подрібнюємо і розкидаємо по полю. Обов’язково вносимо органіку, міндобрив – якомога менше. Оремо тільки під кукурудзу, частково – під соняшник, інші площі дискуємо та лущимо.

У сівозміні постійно мають до 8 культур, а сіяти соняшник із року в рік, на думку Михайлова, злочин: «Це – дорога в нікуди, зовсім уб’ємо землю». Він ціле десятиліття тримав під багаторічними травами 280 га деградованих грунтів! І не всякий пай візьме в оренду, якщо з’ясується, що поводилися з ним як варвари. Хоча твердо переконаний: було б у господарстві більше землі – жили б як люди. Від колгоспних 3500 га СТОВ має у розпорядженні тільки 2000.

Механізаторові – будинок, спеціалісту – відпустка за кордоном

– З кадрами – велика проблема, – чуємо звичну для села скаргу. – Які б гроші я не платив (а деякі механізатори, треба сказати, заробляють на жнивах до 12000-15000 гривень), молодь у господарство не спішить. Одні лінуються, інші прагнуть влаштуватися на Старобешівській ТЕС, де робочий день чітко обмежений 8 годинами, треті й раді б – та немає житла. Ще при ліквідації КСП, ми викупили колгоспний гуртожиток, думали реконструювати його під житло, та руки поки що не дійшли. А недавно влаштувався до нас механізатором хлопець. Він техніку не просто любить, а відчуває. І ми купили йому будинок. Тільки не думайте, що помешкання у нас дешеві. У центральній садибі – до 50 тисяч доларів. Вода є, газ, на вулицях – освітлення, сміття вивозиться. Кажу хлопцеві: «Будеш виплачувати потроху».
Щоб заохотити головних спеціалістів, Михайлов під час відпустки очолює спільні поїздки за кордон. Були вже в Єгипті, Таїланді, Австрії, Угорщині.

– На цих людях все господарство тримається, – пояснює. – Робочий день – не нормований, напруга – величезна. Хочу, щоб вони і задоволення отримали, і згуртувалися як колектив, щоб під час роботи готові були не перекласти один на одного відповідальність, а навпаки, підставити плече.

Коли поля вкриє сніг і випаде тиждень-другий зимового перепочинку, Михайлов збереться у закордонне відрядження – купувати комбайн. «Охоче придбали б українську техніку, та де вона?», – риторично запитує господар.

Олена Сухорукова

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.