Своє та спільне: невже наші звички настільки заклякли?

25/09/2013

Коли було спекотно, спостерігала, як молоді співробітники з сусіднього офісу повитягали на вулицю з десяток стільців та стіл – щоб під час перерви відпочивати з комфортом. Так минуло кілька тижнів. Настав час дощів, а меблі так і залишилися просто неба. Стільці вщент промокли, стіл набряк. І нікого це не турбувало, аж поки керівництво не попередило про штрафні санкції за псування спільного майна, інакше кажучи, аж поки спільне не торкнулося власного. Гаманця.
Може, хтось і не побачить тут жодної паралелі, а мені згадався цей випадок під час журналістського прес-туру Чернігівською областю. В нього запросив «Укр-агролізинг», йшлося про техніку, яку ця державна компанія надає під невеличкі відсотки. Ми відвідали кілька господарств. У одному – приватному – тракторці, комбайн та інша техніка стоять, як «на парад»: на асфальтованому плацу, чисті, аж виблискують, хоч і недавно з поля. Господар спорудив для них великий навіс. Саме дощ припустив – а техніка стоїть суха, іржа їй не загрожує.
Приїхали в інше підприємство, велике. Сьогодні воно називається кооператив, завтра хочуть перейменувати в ТОВ, а колись було колгоспом. І техніка, якої сила-силенна (крім вітчизняної, є тут і «американці», і «турки», і «росіяни», і «білоруси»), стоїть на колишньому колгоспному дворі. Стоїть просто неба. Бруд, мастильні плями, вкрита іржею обшивка – головні прикмети.
– Ви їх хоч коли-небудь миєте?
– Так, обдуваємо після роботи, – кажуть. А мені не віриться, бо на тракторах хіба що не трава росте. В одному місці машинно-ремонтного стану – смітник, в іншому – ще один. Як багнюку обійдеш, то в калюжу потрапиш.
Ось вам і такий приклад власного і спільного. То невже наші звички настільки заклякли, що ми ніколи так і не навчимося спільне сприймати як своє?

Ніка Серьогіна