Чого соромимося?

28/08/2013

Десята ранку. Столичний дитячий майданчик. «Усе, мамо, більше не можу говорити – дівчата прийшли!» – пошепки завершує телефонну розмову фарбована білявка у модних драних джинсах. Вона живе тут недавно. При нагоді з гордістю розповідає, що замовила ексклюзивний костюмчик для двохрічного синочка, що її коханий їздить на роботу на лексусі, а сімейний лікар приїздить, «лиш варто бренькнути».
А нещодавно гуляла на тому майданчику дівчина Марина. І зустріла білявку: «Оксанко, і ти тут? А який Богданчик великий став – видно, що на сільських харчах зростає! Та як же Микола свій трактор лишив? Та й корова у вас скоро отелиться, невже мамка сама впорається?» – радо закидала запитаннями. Білявка зробила вигляд, ніби звертаються не до неї. Вона так старанно приховувала, що переїхала до Києва з глибинки, – аж раптом все відкрилося! Виявилося, що її чоловік ніякий не бізнесмен. Дитина вдягнута у речі з місцевого ринку. А роль сімейного лікаря може виконати хіба що 80-річна тітка Марія, що працює фельдшером.
Марина, що гостює у свекрухи-киянки, свого походження не приховує. Чому ж його стидається білявка? Відрікається від усього, що виховало та вигодувало її? Навіть зовнішність вирішила «поліпшити» – знебарвила свої чудові руді кучері.
Прикро, що сільські дівчата соромляться того, чим мають гордитися. Вони й самі здоровіші, й діти їхні не кволі, і по господарству пораються спритніше, тому знаходять вільний час для себе, чоловіка і дітей, і комунікабельніші, і характер зазвичай легкий. Тож усе, чого вони набули у селі, – їхні переваги. І нехай завидки беруть тих, хто не може сказати: «Так, ми їмо лише органічну їжу – з власного городу та з-під власної корови. Син у мене росте здоровим, і такому все у житті добре ведеться».

Наталія Федорова