Історія рідного села

sushki.jpg

01/08/2012
Історичний нарис про минуле Сушок, що на Житомирщині
Кожне село має свою історію. Здебільшого, вона переповідається родинними легендами, є предметом гордості громади за минувшину свого населеного пункту. І часом знаходяться люди, які ретельно вивчають своє минуле та зберігають цю пам’ять для нащадків. Редакція «Рідного села» робить і свій внесок у збереження історії сіл та селищ і, починаючи з цього номера, публікує короткі історичні екскурси.
Першою до серії публікацій «Історія рідного селакраю» стане уривок із нарису Володимира Степановича Хотяна, який ще у минулому столітті зберіг пам’ять про Сушки Коростенського району Житомирської області у документі «Село Сушки у минулому (історичний нарис)».

Йшов XIX вік. Окремими плямами серед суцільного лісу, на підвищеннях між болотами, за багато кілометрів від села були розкидані селянські ділянки землі (орної), створені селянами на місці розкорчованого лісу. Ця робота була неймовірно тяжкою. Вікові дуби і сосни потрібно було викопати з коренем, прибрати і розчистити місце, зробити його придатним під оранку і посів. І це все робилося без всякої техніки. Все надолужували власною силою. В руках селянина була лише сокира, лопата і дрюк. Ще й досі збереглися урочища – «Климцова нивка», «Олексіївський город», «Мамчурова сіножать». Ці полянки були наче острівцями в безкраїх лісових просторах, що належали тепер польському пану – Юзефу Тишкевичу. Надто незручним було таке землекористування. Пан заборонив їздити лісом, пасти в ньому худобу, розкладати в ньому вогнища. Збирати гриби і ягоди можна було тільки з квитом (дозволом), якого потрібно було викупити в пана. За збирання грибів протягом літа плати один карбованець, за збирання ягід – 50 копійок. На користь пана стягалась також плата за борти, які десятками видовбувалися бортниками у старовинних оситявих панських соснах. Працювали дуже тяжко. Відпочивали тільки по неділях і святах. Тоді заведено було, що в такі дні після обіду на вулицю виходило все доросле населення. Чоловіки у святковому вбранні з розчесаними круглими бородами сідали на призьбах під хатами, закурюючи бакун у саморобних люльках з довгими мережаними чубуками. Жінки вибирали сухий моріжок на обочині дороги і сідали просто на землі. Гомоніли про минуле, про сучасне, про те, як воно буде в майбутньому і довго це прийдеться нести на собі тягар безправ'я і мук. В один таких днів пробігла по селу чутка, що начебто кріпацтву приходить кінець, що людям хочуть дати волю, що панщини більше не буде, а буде воля і земля. Цю звістку кожен обмірковував по-своєму. Одні вірили, що може таке бути, другі – не вірили, але ж кожному думка про ці новини міцно засіла в голові. Цікавість зростала з кожним днем. Навіть в робочі дні люди намагалися зійтися, щоб довідатись один в одного, чи не чути ще чого нового. Наступні вісті цілком підтверджували попередні. Вони надавали спокою людям. Тепер вже й по вечорах збирались, щоб погомоніти. Неписьменний і затурканий селянин, що мало розбирався в соціально-економічних і політичних питаннях великих масштабів, був дуже вражений цими чутками. Він не міг швидко всього збагнути і уявити собі нових порядків, нового ладу і свого становища в майбутньому. Найбільш скептично віднеслися до цього старі діди. Маючи великий життєвий досвід, гарно вивчивши натуру панів протягом свого довгого віку, вони одностайно вирішили, що такого бути не може, щоб пани по своїй охоті звільнили кріпаків І дали їм землю.
– Тут щось не так! – говорили вони. – Як же тоді пани без нас? Хто ж на них працюватиме? Тай з землею не ясно. Мабуть, все це якась брехня! – закінчували діди свої міркування.
Так в чеканні і сподіваннях пройшла осінь, проходила й зима. Нарешті одного хмурого рамку, вже наприкінці зими в село в’їхало двоє саней, в які було запряжено по парі добротних коней. В передніх, розмальованих двома фарбами «витих» санях в дзвоном на дишлі сидів на задньому сидінні товстий і вічно п’яний сивобородий волосний старшина, а поруч з ним у форменому пальті і фуражці з кокардою та башликом на шиї сидів чиновник з губернії. На других санях їхав урядник у супроводі двох верхових стражників. Всі в’їхали в попівський двір і негайно викликали до себе сільського старосту. Не минуло і півгодини, як по вулицях вала забігали десяцькі, скликаючи людей на сход до корчми. Наказано було з’явитися тільки головам дворів. Повільно сходились селяни. Вже така виробилася звичка здавна, що коли почують дзвін «волосного» або побачать стражника, то на всяк випадок кожен старався приховатися, бо ніколи нічого доброго такі відвідувачі не привозили. Так було й на цей раз. Дехто пішов у клуню начебто за якоюсь невідкладною справою, той – до худоби в хлів, а іншій, взявши сокиру, подався до лісу. Коли ж десяцькі вже двічі обійшли всі хати і пригрозивши зокрема кожному, тоді натовп біля корчми почав швидко зростати. У самому приміщенні корчми вже сиділи стражники і закушували вареними яйцями випиту горілку. Все вище начальство обідало в попа. Староста вже кілька разів перевіряв у натовпі, чи всі кликані з’явилися, і безперервно ганяв десяцьких то за тим, то за другим. Довго чекали селяни, аж поки не почувся дзвінок і на же санях до корчми під’їхало начальство разом з попом. Натовп розступився. Всі скинули шапки і низенько вклонилися. Починався сход.
Стоячи на підвищенні під стіною корчми, старшина вийняв з внутрішньої кишені пиджака нагрудний знак з написом «волосний староста», повісив його на шию і оголосив:
– Сход починається! Ось господин з Житомира будуть говорити!
Піп з урядником сіли на принесені табуретки і про щось тихо з посмішкою розмовляли. На свіжому повітрі їх обличчя ще більше розчервонілися від випитої за обідом слив'янки.
Чиновний почав з того, що «цар-батюшка», знаючи нужденне життя кріпосного селянства «височайше» змилостивився над ними і дарує їм надалі волю. За цим він вийняв з папки аркуш паперу і зачитав горезвісний маніфест від 19 лютого 1861 року. Наприкінці пояснив, що разом зі звільненням від кріпосної залежності, селяни будуть наділені землею, але за волю і за землю потрібно буде сплатити панові викуп. Про розміри його буде повідомлено згодом.
Після чиновника з привітальним словом звернувся до своєї пастви піп. Він запропонував відправити в церкві подячний молебень на честь такої знаменної події.
Коли начальники з попом сіли в сани і поїхали до церкви, за ними рушили всі присутні. Вже повертаючись звідти, діди казали:
– От і дочекалися, значить! Так що за землю треба платити, а за волю теж платити. Ось як вони ловко надумали!

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.