З велосипеда краще видно недоліки

IMG_0372.jpg

Викладач училища пішов на меншу зарплату та погодився засинати і прокидатися з проблемами односельців
На перший погляд село Мрин Носівського району Чернігівської області, що розкинулося на березі мальовничої річки Остер, нічим не відрізняється від багатьох інших. Старі, а то й покинуті будиночки сусідять з новими. Дороги місцями гладкі, місцями з дірками. Колгоспні корівники навівають тугу проламаними дахами, проте налаштовують оптимістично поля, що зеленіють озиминою…
Та особливість у Мрина таки є: 964 двори з двома тисячами мешканців стоять на найбільшому в Європі газовому сховищі! Там, на глибині трохи більше 400 метрів, природа створила природну ємкість площею 14 км на 6,5 км. Щорічно ДП «Укртрансгаз» закачує в неї стратегічний запас країни – 1,5 млрд кубометрів газу, що регулює споживання блакитного палива трьох областей – Київської, Сумської та Чернігівської.
Не дивлячись на таке сусідство, жоден із селян не висловлює з цього приводу занепокоєння. Навіть навпаки: радіють, що майже третина працездатного населення має у Мринському виробничому управлінні підземного зберігання газу роботу. Зарплата – дай боже кожному – до 6 тисяч гривень. Вдоволений і голова сільради, адже податками з заробітної плати та коштами за оренду землі наповнюється понад половини місцевого бюджету.
Але не одним газовим управлінням живе громада. Є на її території виробництво паркету, дільниця меліорації, інші підприємства. Завдяки їм бюджет сільради є бездотаційним. Проте думка, що громада живе, наче як вареник у сметані плаває, а голова може спочити на лаврах, хибна.
Обладнав зупинки, узявся за ліхтарі
Що краще: міцний господарник з авторитарним стилем управління чи інтелігентна людина з демократичним? Керівник, який мислить глобально, чи той, хто звертає увагу на деталі? Одвічні питання. Та й навряд чи ними переймалися жителі Мрина, коли у позаминулому році обирали сільського голову. Розглядали сім кандидатур, та вже у першому турі віддали перевагу вчителю місцевого ПТУ Анатолію Маленку. Перш за все тому, що порядна людина. А чи не спіткало їх швидке розчарування, ми вирішили з’ясувати, пройшовши вулицями села. Таке собі соціологічне опитування. Проте Анатолія Володимировича попросили супроводжувати нас, розваживши так: якщо людям життя не до вподоби, то присутність голови навряд чи стане на заваді для висловлення їхніх думок.
– Ви чверть сторіччя відпрацювали в училищі, мабуть, любили свою роботу. Навіщо пішли у голови?
– Любив і не буду стверджувати, що не сумую за нею. Та односельці давно вже пропонували балотуватися на посаду голови. Багато з них в училищі, де я був класним керівником, довіряли мені своїх дітей. Мабуть, згодом дійшли висновку, що можна довірити й всю громаду. От я й подумав: сили є, нагода залишити після себе добрий слід є, чому ж не спробувати? – щиро відповідає Маленко.
І, знаєте, цій щирості віриться. Бо не може людина, яка прийшла до влади із корисними думками, з таким юнацьким запалом розказувати, що невдовзі за Будинком культури з’явиться (а ділянку вже виділено!) сільський стадіон, і це суттєво примножить спортивні здобутки молодих жителів Мрина. Саме цій меті вже слугує придбаний коштом сільради стіл для настільного тенісу. З радістю розповів голова про те, що чотири автобусні зупинки обладнані навісами, і тепер односельці, очікуючи на громадський транспорт, будуть захищені від негоди. Побудувати їх було першим наказом селян, і Маленко його виконав, як і обіцяв, протягом року від свого обрання. Наведено порядок і на двох сільських кладовищах – прибране сміття, територія обнесена парканом, збудовані туалети. На часі – освітлення вулиць. Справу вже розпочато, перші ліхтарі на центральних вулицях засвітяться до 9 травня – поки що через один, але ж темряві таки буде покладено край. Підновили до Дня Перемоги й меморіал загиблим, бо останнім часом пам’ять про героїв поросла мохом у прямому значенні цього слова
Шляхи обласні, дірки місцеві
У першу чергу ми з головою завітали до місцевого дитсадочка, де коштом сільського бюджету виховуються 94 малюки. (Хоч приросту населення у Мрині поки що немає, у місцевого педіатра роботи вистачає: у 2010 році з’явилося 20 немовлят, минулого року – 15.)
– На всі наші бідкання ми постійно чули від колишнього голови: «То ваші проблеми». Тепер скрізь помітно, що з’явився господар, – оцінює дії нового очільника сільради завідуюча Лідія Сіренко. – Перш за все він установив контакт з усіма керівниками підприємств. Відтак один клубові допомагає, інший – школі, дитсадку, третій обладнав пляж біля річки. Та й сам не сидить на місці: то про пісок з кимось домовляється, то про вапно, то про пічне паливо для ветеранів.
– Раз, два, три, чотири. Раз… – рахує дітям у залі керівник гуртка бальних танців.
Коли рухи будуть засвоєні, піде у хід апаратура, яку закупила для Будинку культури сільрада.
Олена Мариненко, завідуюча БК та керівник фольклорного ансамблю, що об’єднує в собі 60 співочих талантів села, демонструє світлини концертів, а потім доробки «Клубу любителів вишивки», перше засідання якого відбулось днями. Зі схваленням каже, що в сільраді завжди знаходяться гроші на свята чи виїзд гуртків на виступи до району чи Києва. Презентує черговий номер «Литературного Мрина». Ця популярна серед селян газета випускається силами працівників БК, бібліотеки та членів літературного клубу за підтримки сільради. На чотирьох сторінках формату А4 якимось чином вміщується все різноманіття мринського життя: новини аж до цін на ринку, об’яви, привітання, цікавинки, розповіді про талановитих селян та обов’язково зразки літературної творчості місцевих аматорів.
Рушаємо з головою далі. Пташки співають, пахне черемха…
Не відволікаючись на весняну красу, Маленко розповідає про плани: перевести опалення на індивідуальні котли, виготовити технічну документацію на покинуті паї, обладнати парк, одну з будівель сільради продати, а ту, що належить правонаступникові колишнього колгоспу-мільйонера, викупити, щоб створити робочі місця для виробників м’ясо-молочної продукції, тощо.
Дорогу, перевалюючись, переходять великі білі гуси. Неподалік у пошуках їстівного копирсаються курочки під наглядом строкатого півня. Цей пасторальний сюжет Маленко коментує так:
– Птахів у нас тримають охоче, є кролі, кози, свині, а от корів мало, бо невигідно. Молокозавод більше 1,8 гривень за літр людям не давав…
Поряд із нами зупиняється велосипед.
– Анатолію Володимировичу, сусіди мої ніяк ще хочуть свого великого собаку прив’язувати – не пройти, не проїхати. Вжийте заходів, будь ласка, – просить літня жінка.
Голова обіцяє, та його слова заглушає легковик, що, підскакуючи на вибоїнах, проїжджає повз.
– Ця дільниця дороги, завдовжки не більше 4 кілометрів, від поворота на Носівку до Мринського управління, – наш найбільший головний біль, – каже Маленко. – Належить вона області. І хоч левова частка податків газового управління йде до них, на дорогу, яка знаходиться на їхньому балансі, грошей ніяк не знайдуть. Мринське управління як державне підприємство не має для її ремонту статті витрат, а сільрада братися за цю роботу не має права. Та й за які кошти? За розрахунками, ремонт тільки найбільш пошкодженої ділянки дороги обійдеться не менш як у 800 тисяч гривень, а в нас у минулому році в сільському бюджеті на ремонт місцевих шляхів залишилося лише 48 тисяч, тобто, на 74 метри асфальту. А скільки звернень уже складено, скільки слів проказано!..
Замість рибалки – суцільний клопіт
Просто так селом із сільським головою не пройдеш. У кожного є чи то не невідкладні питання, чи то звичайне бажання поспілкуватися. Дізнавшись, що поруч із головою кореспондент із Києва, кожний захотів висловити свій погляд на розвиток українського села. Від одних почули, що жалкують за зруйнованим заможним колгоспом, який спеціалізувався на тваринництві. Від інших – що не вистачає грошей на надто дорогу оранку. А ще нарікали на те, що вирощену тяжкою працею картоплю мусять продавати по 40 копійок і що молоко дешевше за воду у пляшках. Крім того, людей дуже непокоїть, чи не обернеться реформа медицини закриттям сільської лікарні, бо ж тоді доведеться їздити за 20 кілометрів аж у район з приводу не лише серйозних хвороб, а й дрібних болячок.
– Думав, як вийду на пенсію, кину роботу, буду рибалити, роботою на пасіці насолоджуватися. Та де там! – усміхається Маленко.
Ні, він аж ніяк не жалкує про свій вибір. Задоволений, що справа рухається, що серед сільських депутатів немає байдужих. Водночас добре розуміє, що скільки б і чого не зробилося, а всім однак не догодиш. Тому, працюючи, не рівняється на невдоволених, а зважає перш за все на власні почуття гідності та совість. Не прагне щонайшвидше пересісти на статусний автомобіль. На роботу, з роботи – велосипедом. І на ньому ж двічі на тиждень об’їжджає село з неофіційною перевіркою. Бо з веломашини, як Маленко називає свій транспорт, краще видно недоліки, зручніше спілкуватися з односельцями.
– Ця людина на своєму місці, – лаконічно оцінює свого колишнього підлеглого колишній директор ПТУ, пенсіонер Леонід Сіренко.
Олена Сухорукова

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.