"Без українського села ми втратимо ідентичність своєї країни"

min.jpg

Коли ми говоримо про аграрне виробництво України, про аграрні реформи, то маємо чітко усвідомлювати, що з цим пов’язане питання сільського розвитку. Є вислів, що «золото лежить на полях». Це справді так, але я ще додам, наше золото – це наше село.
Повірте, навіть заможна Європа сьогодні говорить про розвиток сільських територій, про увагу до територіальних громад, про максимальну підтримку фермерства та дрібного виробника.
Якщо ми будемо й надалі керуватись принципом «виробничого егоїзму» – нарощенням виробництва будь-якою ціною, то врешті-решт з-під ніг у нас вислизне платформа, на якій це виробництво стоїть – українське село. Ми й так сидимо на шиї в українського селянина, який нас годує, постійно випробовуючи його на міцність.

Три аграрні складові

Мені совість не дозволяє сказати, що аграрне майбутнє
країни за великотоварним виробництвом. Бачу його, скоріше, в органічному поєднанні трьох складових – великотоварного, фермерського та
одноосібного виробництва.
Водночас ми не можемо сьогодні сказати розвинутим холдингам: ви більше не потрібні, ми вас знищимо. Це буде великою помилкою, тому що ці підприємства орієнтовані на експорт. У 2011 році вони вклали у скарбницю нашої держави 2,5 млрд доларів. А треба розуміти, що світові аграрні ринки вкрай зарегульовані, потрапити на них не так то й легко. Але ми вже там. До того ж кількість країн, до яких експортується український продукт, у минулому році збільшилася ще на вісім.
Для України дуже важливим є розвиток фермерства – всіма можливими засобами будемо підтримувати його, докладемо усіх зусиль, щоб вдосконалити правові засади створення фермерських господарств. Та базою аграрного сектору, його фундаментом був та залишається одноосібний господар. Подивіться на виробництво молока, м’яса, овочів, фруктів – все це одноосібник.
Сьогодні багато з’явилося критиків, і наших, і міжнародних, які проголошують: українське сільське господарство не може бути рентабельним, тому що у сільській місцевості проживає 33% населення. Треба, як у інших країнах – лише 3–5 відсотків. Але так вже склалося у нас історично, у цьому наша особливість. І треба не соромитися її, а максимально використовувати в інтересах селян та держави.
По Україні під так званими «городами» маємо 3,5 мільйонів гектарів. Це у три рази більше, ніж всі сільгоспугіддя, приміром, Південної Кореї. Припустимо, ми вирішили залучити їх до великотоварного виробництва. Скільки нам для цього знадобиться часу – рік, п’ять, десять? Думаю, що набагато більше. Та й до чого прийдемо? Через бажання досягти високих показників, беручи до уваги чужу модель господарства, можемо взагалі втратити своє село. А згадайте економічну кризу 2008–2009 років. Тоді село, 14 млн населення, нічого не очікуючи від держави, стало на автономний режим та забезпечило себе та місто продуктами харчування.

Найвразливіша
сфера – соціальна

Сумна правда: аграрне виробництво зростає, а українське село зубожіє. Селянин – власник паю та власник особистого господарства – не має тих вигод і доходів, які належать йому по праву. Нічого не отримує й громада. На сьогодні вона залишається лише спостерігачем ресурсного вихолощення своєї території та почувається сиротою. Вона не в змозі утримувати дитсадки та напівпорожні школи. Сільські лікарні втратили своє призначення, бо не мають головного, що необхідно для порятунку життя – сучасного обладнання. Та що обладнання! Не вистачає лікарів. Про що думає головлікар напередодні зими? Як заготовити дрова та назбирати по дворах по відру картоплі, щоб було чим годувати хворих? Сільські клуби – це мережа холодних будівель, у яких за жебрацьку зарплату працює завідувач, керівник єдиного гуртка і бібліотекар в одній особі.
Слава Богу, не скрізь так. Але в більшості випадків саме так.
Це означає, що реформи мають бути комплексними. Не тільки земельна, а й освіти, медицини, культури.
Сьогодні ми маємо самі собі відповісти: чи будемо й надалі спостерігати за розвитком подій, чи самі почнемо формувати правила гри?!
Так от, першим шляхом ми йти не будемо! Держава та ми, як профільне міністерство, взяли на себе відповідальність і готуємо таку модель господарювання на селі, за яких би сільська громада отримувала економічні вигоди від зростаючого аграрного виробництва. Приміром, відрахування 1% оренди у місцеву скарбницю дасть нові можливості бюджетам сільських територіальних громад для соціально-економічного та культурного розвитку.

Поновити спілчанство

Збереження села – це звісно, не селянин, що стоїть із сапкою на городі. Це програми, проекти, ідеї, нові підприємства, завдяки яким діти сільських жителів захочуть залишитися вдома, а не будуть шукати роботи по далеких світах. Сьогодні саме той час, коли громада має згуртуватися для вирішення головних питань: як жити далі, як вести господарство, як не втратити своєї батьківщини. Бо, як не прикро це казати, а кожного року з мапи України зникає 15 сіл.
Наприклад, залишився хлопець на селі. Вирішив обробляти свій та батьківський паї. Але обробляти 2– 4 гектари землі нерентабельно. Невеликі закупівлі насіння, добрив та іншого коштують дорожче, немає сільгосптехніки, виникає проблема зі збутом. Тому селяни мають прагнути до консолідації земель. Об’єднуватися.
Не буде перебільшенням, якщо скажу, що ідея спілчанства в українського селянина у крові. Нам необхідно відновити інфраструктуру Укоопспілки. Раніше в ній було 9 млн пайщиків, сьогодні – 400 тисяч. В мене питання: куди поділось все майно? Де торговельні майданчики, міжрайонні переробні підприємства і заготівельні пункти? Чому на базарах сьогодні панують посередники й перекупщики? Ми повинні повернути майно Укоопспілки людям. І я від цього не відступлюсь. Ми запропонуємо таку модель, за якої через систему кооперації дрібний виробник зможе отримати гідну державну підтримку та доступ до кредитних ресурсів, за рахунок яких, у свою чергу, він зможе придбати необхідну техніку, обладнання, добрива, насіннєвий та паливо-мастильний матеріали, а також забезпечити чесний розподіл доходів.
Кооперація взагалі має стати наріжним каменем у вирішенні будь– яких питань, бо саме створення підприємств із заготівлі молока чи овочів, дорощування тварин, комунальних послуг тощо дадуть нові робочі місця. Можливо, громада вирішить всі землі здати в оренду, а сама виступить засновницею виробництва з виготовлення меблів чи чогось іще. Це – її справа. Приміром, у Німеччині 28% земель обробляється власниками, а решта здається в оренду. Важливий не підхід, а результат: громада розвивається.
Нашою метою є «пробудження» громади, її можливостей, її активізація через самоорганізацію, розвиток сільськогосподарської обслуговуючої кооперації. Саме тому одним із стратегічних завдань 2012 року Міністерство визначило розробку та впровадження Державної стратегії розвитку сільських територій. Вона пропонує децентралізацію, розвиток самоврядування, координацію дій органів місцевого самоврядування і місцевої виконавчої влади, програмно– цільове фінансування. Я твердо переконаний – громада повинна стати замовником програм і взяти посильну участь у їх фінансуванні. Тоді і відповідальність буде спільною, і інтерес до збереження ресурсів – вмотивованим.
Ми не можемо нехтувати своїми історичними коренями, своєю ідентичністю, специфічною ментальністю, і врешті решт, своїм майбутнім.

Микола Присяжнюк,
Міністр аграрної політики та
продовольства України