За покликом предків

10-1.jpg

24/10/2012

У Галушківці, що на Дніпропетровщині, повернення до джерел дає можливість розвивати сьогодення і планувати майбутнє

Дніпропетровська область у більшості наших співвітчизників асоціюється передусім із важкою промисловістю. Підприємства, де варять метал та конструюють ракети, відомі на увесь світ. Однак зовсім неподалік від димлячих заводських труб промислового Дніпродзержинська знаходиться один із наймальовничіших куточків України – колишня Протовчанська паланка Запорізьської Січі. Нині ж це Петриківський район Дніпропетровської області.

Якийсь десяток кілометрів подалі від міста, – і від індустріальних пейзажів лишаються самі спогади. Перед нами – всесвітньовідома своїми розписами Петриківка. Візерунки тут усюди – від закутків приватних будинків до стін громадських споруд. Чим далі від пожвавлених шляхів, тим величнішою стає природа, тим просторіші садиби і більше худоби пасеться на навколишніх луках.
Біля багатьох хат можна побачити трактор чи навіть комбайн – Дніпропетровщина заслужено вважається найпродуктивнішою сільськогосподарською областю України. Чимало сіл утворилося на місці невеликих хуторів – колишніх козацьких зимівників. Мабуть, тому жителі нинішнього села Гречаного запевняють, що живуть вони не в Гречаному, а на хуторі Галушківка, хоча його як окремої адміністративної одиниці навіть не існує.
– Як вам спало на думку створити всю цю красу? – запитую в Романа Ламзи, разом з яким оглядаємо споруди сучасної «Козацької Січі», збудованої місцевими ентузіастами.
– Працював на заводі в Дніпродзержинську. Підприємство зупинило роботу, і я повернувся додому, – розповідає Роман. – Влаштувався вчителем у школу, але хотілося ще чогось, у чому можна було би проявити себе. То мій товариш і каже: «Пішли в козаки!» І почали ми козакувати, створивши благодійну організацію «Протовчанська паланка».
За словами Романа Ламзи, спочатку козаки займалися наданням охоронних послуг. Та цього виявилося їм замало. До того ж перед очима був не найкращий приклад козакування, коли все зводилося до пияцтва. Тож потихеньку визріла ідея створення етнографічного комплексу. Батько Романа ще за радянських часів цікавився козацькою старовиною. Як з'явилася нагода, перейшов до справи: разом із сином та однодумцями сворив свою Січ. Односельцям це здавалося дивним. Але своєму задумові ніхто з ініціативної групи не зрадив, і потрохи справа просувалася. Роман відкладав на комплекс половину своєї учительської зарплати. Приміром, заробили трохи грошей, – купили коня. Заробили ще – придбали ще одного, поставили хату.
Тепер на хуторі мають роботу кілька родин галушківчан. Хтось працює з туристами, знайомить гостей із козацьким побутом, хтось доглядає худобу на міні-фермі чи працює в полі – усе тут у комплексі. Приблизно так було і на пра-Січі.
– Майже всі – мої родичі, – розповідає Роман. – У селі ж усі родичі! Залучав до козацької справи й учнів. Траплялося, попереджав котрогось із шибеників: отримаєш двійку – на коня не сядеш. До речі, в планах галушківських козаків – створення дитячо-юнацьких козацьких таборів.
Село Гречане налічує півтори тисячі людей. В історичній Галушківці, що на околиці Гречаного, набагато менше – чоловік 60, переважно пенсійного віку. Набереться тут із десяток фермерів, інші їздять на роботу до більших населених пунктів. Тому таке місце працевлаштування як «Козацька Січ» – суттєва допомога місцевим родинам. Девіз Романа: «Допоможи собі сам, а тоді вже хтось допоможе тобі». Як тут не погодитися? Адже все починається з чогось малого. Воно зазвичай і є першим кроком до великої мрії.

Ігор Павлюк

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.