Нефартовий щасливчик

Митець і в житті, і на сцені

У режисери пішов із легкої руки Сергія Шакурова, у караоке переспівав Михайла Боярського, а митиресторан послав замість нього посуд мив Костянтин Райкін

Біографія в народного артиста України Євгена Паперного – дай, Боже, кожному митцю: головні ролі в Академічному театрі імені Лесі Українки, участь у культових виставах Романа Віктюка, плеяда різноманітних героїв у серіалах. А пісеньку про «бандито, пістолето» наспівувало не одно покоління дітлахів, адже це він озвучив улюблені мультики Давида Черкаського «Острів скарбів», «Пригоди капітана Врунгеля» тощо. А останнім часом Євген Васильович виступає ще й у ролі режисера та продюсера. Мешканці багатьох областей змогли подивитися поставлену ним виставу «Боїнг-Боїнг».

– Як вам спало на думку змінити амплуа?

– У режисери пішов із легкої руки Сергія Шакурова. Сталося це так. У Києві знімався серіал «Кукла». Першу роль грав улюбленець радянських жінок «механік Гаврилов». Мене затвердили на другу головну. У стрічці Шакуров був мером, а я головою адміністрації. До цього деякі казали: «Розумієш, Женька, росіяни коли сюди приїжджають, до наших артистів ставляться поблажливо». Гаразд, побачимо, думаю. Почали знімати з жахливо незручної сцени. У ній партнер здебільшого мовчав і подавав репліки, а в мене монологи шалені – я по сім хвилин говорив без упину. Зняли, і Сергій Каюмович каже: «Ось бачите, і у вас в Україні є актори!» Після цього він до мене ставився як до рівного, хоча він старший і взагалі один із найпопулярніших акторов СНД. Перед від’їздом Каюмович запросив мене відзначити закінчення зйомок, накрив галявину. Ми, як Карпов і Каспаров, сіли вдвох за дошку польотів і порозумілися. Так зав’язалася дружба. Потім Шакуров передав мені п’єсу, мовляв, я її з Гурченко репетирую, а ти в Україні постав. Але все виявилося дуже складно.

– Грошей на постановку не знайшли?

– Просив у банкірів. Відмовляли. Пізніше голова правління Укрінбанку виділив таки пристойну суму, але її не вистачило. Я рік мучився, щоб вписатися в кошторис, другий… Потім знову пішов до спонсора, та на другий раз вже не пощастило. Тоді інвестував власні гроші, зробив спектакль з Ольгою Сумською, Георгієм Хостікоєвим, Лілією Ребрик.

– Мабуть, цікаво вийшло!

– Ще б пак! Лариса Вороніна пошила костюми. Я дружив із Михайлом Вороніним – кращим кравцем Радянського Союзу. Шив одяг тільки в нього. Досі в моїй шафі висять 25 костюмів будь-якого фасону. Він обшивав членів Політбюро за радянської влади. А потім – нове керівництво України.

– Як ви ввійшли до кола обраних?

– Ми познайомилися в Клубі шанувальників мистецтв. Його відвідували Воронін, батько й син Рибчинські, Ілля Ноябрьов, головний архітектор столиці… Причому приходили з дружинами, а не з коханками, як могло би бути (посміхається. – Авт.). Зустрічалися щосуботи. Тому назвали шабат шелем. Хоча євреїв була тільки половина. Але тут нація ні до чого: спілкувалися люди, що поважали один одного за творчі досягнення. Коли приїжджали гастролери, приходили до нас на гостину: Тамара Гвердцителі, Михайло Боярський, Костянтин Райкін. Якось до клубу потрапив Боярський, запросив мене на караоке. Вирішили виконувати його репертуар. Йдемо за каталогом. Я виграю одну, другу, третю… 10 пісень проспівали, і всі я виграв. Михайла це збентежило. «Тут щось пороблено?» – запитує. «Ні, це я голосно репетував і децибелами забив твоє душевне виконання» – відповідаю. Пізніше Боярський приїхав на гастролі. Я вів концерт, а він і каже: «Дорогі друзі, хочу запросити Євгена Паперного заспівати зі мною». Я в кулісі покрутив пальцем біля скроні, однак вийшов. І ми дуетом: «А-ап! И тигры у ног моих сели!» Народ був щасливий. «Спасибі, Женю!» – «Працюй, Мишко!».

– Не чула, як ви співали з Боярським, але бачила, як блискуче грали у виставі «Коханець». Це Віктюк поставив?

– Хто ж іще! А з Романом мене життя звело 1988 року. Ада Роговцева заманила його до Києва. Віктюк як режисер дамський вміє працювати з актрисами. – Знає, чого хоче жінка? – Це чоловік, який народився з тонкою жіночою натурою. Однак спочатку як ми сварилися! Я звик працювати за Станіславським. «Який ще Станіславський?! Не знаю ніякого Станіславського! Треба отак і отак!» – волає метр на репетиції. «Отак я не можу!» – підвищую голос у відповідь. Тоді терміново оголошували перерву. Ада кидалася до Віктюка, молоді актриси до мене. Вони нас мирили. Потім я вже не збурювався, а він мене не займав. Такий нейтралітет. І згодом склався прекрасний тандем. Поставили «Священні чудовиська» Жана Кокто, де я – Флоран, Естер – Ада Миколаївна. Ще там грали Погорєлова, Ісаєв, Кадочнікова…

– Із цією виставою ви гастролювали по СНД та Європі?

– Так, а ще проїхали США від Сан-Франциско і на захід: Чикаго, Нью-Йорк, Г’юстон, Детройт. У Голлівуді жили дві доби. У Бостоні гастролі закінчили. За місяць 18 спектаклів відіграли з великим успіхом. Публіка шаленіла від того, що бачить Віктюка й Роговцеву. А тут ще Паперний та інші. Продюсер гарний прибуток отримав. Щодня давав премії та запрошував до ресторану. Потім історія повторилася з виставою «Бульвар Сансет». А коли я сам став продюсером, то потрапив на окопи, шини, кулемети. Колись мені ворожка казала: «У тебе фарту немає. Будеш йти своїм горбом».

– Для актора, певно, талант важливіший? Так що вам гріх скаржитися. Та й потрапити на одну сцену з улюбленицею українців Роговцевою – хіба це не фарт?

– Справді, коли я прийшов до Російської драми, Ада Миколаївна вже була примою.

– Ну і як випускнику театрального було грати з народною артисткою?

– Не зовсім випускнику. Спочатку я в армію пішов, служив у ансамблі пісні й танцю. Театр хотів дати бронь, у мене вже народилася донька. Та я вирішив відслужити. Демобілізувався й відразу потрапив у виставу з Адою. Грав журналіста. А потім раптом у Льоші Бакштаєва запалився апендикс. Швидка забрала його чи не за дві години до вистави. Мене хапають: йди на заміну. А там головна чоловіча роль!..

– Жах – її ж ще треба вивчити!

– З Адою Миколаївною ми встигли розучити танго. Суфлери кидали репліки звідусіль. Я стрибав із куліси в кулісу. Після спектаклю Ада каже: «Женечко, знав би ти, як калатало твоє серце!». Помітила, бо там кохання: обійми, поцілунки, тож були на близькій відстані. Мені було 25 років. Далі вже весь час із Роговцевою були партнерами. Наприклад, грав її сина в «Філумені Мартурано». Я рано посивів, тому виготовили перуку на студії Довженка. А у виставі бійка. Я сам парубок темпераментний, та й Рикардо в п’єсі задерикуватий. Звісно, перука злітала, публіка реготала до сліз. Почали фарбувати волосся «копіркою». Жах: доторкнутися не можна. Якось у Запоріжжі кличуть після спектаклю, мовляв, біжи швидше, пельмені холонуть. У гримерці хапаю шампунь «Лада», а у флаконі насправді клей для борід. Ллю на голову, і він застигає шоломом. Після цього роль забрали, і став я в Роговцевої сценічним чоловіком. Хоча різниця між нами 13 років, але ж я сивий.

– Ви працювали й з іншими видатними акторами?

– Доводилося. Здебільшого на озвучуванні мультфільмів. «Метри» приїжджали до нас на студію «Київнаукфільм». Спочатку Семен Фарада й Зіновій Гердт, потім Армен Джигарханян. Оскільки я закінчив Щукинське училище, починав у театрі імені Вахтангова, то було багато спільних знайомих, і колеги ставилися до мене як до свого.

– А самі родом звідки?

– Народився у Нижній Турі Свердловської області. Потім родина переїхала до міста Рудний, що в Казахстані. Звідти й вирушив штурмувати театральні виші Москви. Вступив до Щукинського училища, де дружив переважно зі старшим курсом. Це Райкін, Богатирьов, Гундарєва, Варлєй, Зайцева.

– Розкажіть цікавий випадок зі студентського життя.

– Ми з однокурсником Жорою Кишком підробляли: мили посуд у ресторані «Ангара» на Калінінському проспекті. У обох були кохані в Києві. На свята зібралися до наречених, а підміни немає. Кинулися до друзів. Костя Райкін із Юрою Богатирьовим відгукнулися: «Одну ніч помити посуд у ресторані? Легко!»

Ніна СОТНИК