Вада не завадила життю

 Петра Ивановича11.jpeg

Прожив так, як вдається не кожному здоровому чоловікові: побудував два будинки, виростив двох синів і двох дочок, посадив чималий сад. А захоплення бджільництвом стало справою життя

У селі Соловіївка, що в Брусилівському районі Житомирщини, Петра Івановича Савченка по-вуличному звуть Петро-пасічник або Петро Без Ніг. Він не ображається – куди правду сховаєш? Та й часу немає ображатися.

Фатум

– Нещодавно я закінчив майструвати собі «всюдихід», щоб не грузнути в землі, – зустрічає мене з посмішкою 72-річній Петро Іванович. – У нас же в селі чорнозем всюди, колеса на візках, які надавала держава, швидко виходять із ладу – вони не передбачені для постійного пересування сільськими дорогами. Ось купив широкі і високі, так що тепер вищим став.

До трагедії, яка відібрала в нього ноги, Петро Іванович мав зріст 185 сантиметрів. Улюбленець дівчат, ставний, широкоплечий парубок – дарма що тільки дев’ятикласник. Тому саме його попросили внести у зал новорічну ялинку. І треба ж такому статися! Дверима придавило палець на нозі. А пальці – то було слабке місце, бо ще дитиною, коли ходив за п’ятнадцять кілометрів за хлібом, Петро приморозив їх. Тому і розпочалася гангрена. Так у вісімнадцять він залишився без ноги, а в двадцять років не вдалося врятувати і другу.

Нове життя

Його Петро розпочав із будівництва.

– У матері була маленька хата. Після смерті батька на фронті мати перейшла жити до вітчима у чималий, як на той час, будинок. У них народилося ще двоє дітей, – розповідає чоловік. – Я розумів, що потрібно вчитися жити самому і не бути нікому тягарем. Отож розпочав ремонтувати стареньке житло. Пенсії по інвалідності не вистачало навіть на необхідне, ремонтувати довелося деревом зі старих ящиків, випрямляючи старі цвяхи.

Трохи-потроху підняв хату на новий фундамент, потинькував зсередини. Підтягуючись на руках, Петро вилізав на стіл, а потім таким чином на стілець, який стояв на столі, і працював. Цеглу для свого невеличкого будівництва возив у інвалідному візку. А коли для вимощення під бетонування йому знадобився щебінь, а вдалося дістати лише камінь, Петро, не довго думаючи, взяв молоток і подрібнив вантажівку каменю.

Розумний, сильний, хазяйновитий, душа компанії – тут тобі дотепний жарт, тут комплімент жінці… Вада вадою, а на Петра жінки задивлялися. Та йому потрібна була тільки його Ліда.

Пішла від чоловіка до Петра

Свого часу Лідія покинула свого здорового чоловіка, вийшла заміж за безногого Петра і народила йому трьох дітей. Багато односельців дивувалося: чому? Та просто вона як жінка прагнула справжнього сильного плеча. І саме на Петрове, міцне і надійне, їй захотілося спертися. А любов? Звісно, була.

Одного разу зустрівшись на вулиці, вони вже не могли не думати один про одного. А незабаром Ліда ввійшла в дім Петра із маленькою донечкою від першого шлюбу. А коли у чоловіка з’явилася сім’я, а потім народився первісток, він вирішив побудувати новий будинок.

Загорівся цією мрією – і до роботи. Через рік знов поповнення – народилася Ніна, через три – Сашко. Ріс будинок, росли й помічники.

– Десять років ішло будівництво. Намагався все по можливості робити сам: усі столярні роботи – на власних станках. Діти подавали мені будматеріали, – згадує Петро Іванович. – Будинок вийшов на сім кімнат. Стіни я зводив шириною близько 60 сантиметрів, стелю – 30 сантиметрів. Робив усе дуже точно, аби холод не проходив, і, здається, мені це вдалося. Після того як газифікували будинок, виявилося, що ми використовуємо вдвічі менше газу, ніж односельці, в яких подібні за розміром будинки.

Дітей ростив за мед

Тримали корову, свиней, курей, кіз і навіть до трьох сотень перепелів. З усією цією фермою, як називав своє господарство Петро Іванович, він справлявся сам. Тільки город доручав дружині – весь, окрім помідорів, які вирощував до п’ятдесяти сортів. Коли в сім’ї з’явилося авто, почав «грачувати». А ще була пасіка.

Саме бджільництво допомагало чоловікові забезпечувати родину, жити безбідно, а коли знадобилося – то й платити за навчання дітей. Але сказати, що займатися цією справою лише біда примусила, було б неправильно.

– Мій столітній дід передав мені пасіку, як передають знахарі свої знання. Тобто він передав мені не лише бджолині сім’ї, але й любов до них. Саме з розведенням бджіл моє життя наповнилося іншим змістом: вони морально і матеріально підтримували і підтримують мене, – зізнається Петро Іванович.

Нині великого господарства у Савченка немає: діти роз’їхалися, а для себе багато не потрібно. Тримає бджіл, доглядає фруктовий сад. Та вчиться жити без своєї Ліди, яка кілька місяців тому полишила цей світ.

Щонеділі чоловік виїжджає на своєму старенькому «Москвичі» до Брусилова на районний ринок, де його всі знають. І, звісно ж, чекає на вихідні дітей і внуків, яким є чому повчитися у свого особливого батька і дідуся.

Настя Чопівська

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.