Багатодітний житель Рівного віддав власний дім і землю під Будинок милосердя

dom1.jpeg

11/06/2014

Якщо чоботи зношуються – їх викидають. А як бути, коли нікому непотрібними стають люди? Вони не мають житла і роботи, а головне, здоров’я, щоб самотужки все це собі забезпечити. Єдиним порятунком для таких стають небайдужі. Та чи багато таких?

Сім років тому вчитель праці з села Вежиця Рокитнівського району на Рівненщині Валерій Кузьмич пішов зі школи і зайнявся благодійністю. Причому не «паперовою», а справжньою. Зараз чоловік опікується 18 немічними людьми з різних регіонів України та Росії. І це при тому, що вдома на нього чекають кохана дружина і десятеро дітей!
– Мене часто запитують, чому я зважився на це? – розповідає Валерій Мусійович. – По-перше, я – віруюча людина, по-друге, так мене виховали батьки, а по-третє, ми, люди Полісся, завжди були гостинними! Чим багаті, ти і раді.

З узбіччя життя

Сказати, що мешканці Будинку милосердя різні – нічого не сказати. Пенсіонер Микола Криворучко 30 років працював у Києві кранівником, потім осліп. Самотній 73-річний чоловік. Квартиру в нього обманом відібрали. Куди подітися? Уродженець Росії, 24-річний Станіслав Грєбєнніков, – інвалід з дитинства. Після закінчення інтернату не мав куди йти. Анжелу мати народила на вокзалі у Миргороді, там і покинула – навіть пуповину не перев’язала. Живуть тут і три сестри Поченюки, які пересуваються на візках (їхній покійний батько-колясковик теж мешкав тут), і навіть старенькі дідусь з бабусею, які після виходу з тюрми не змогли дати собі ради.

– Ми не обираємо людей за якимось ознаками – беремо тих, хто у відчаї, – пояснює Валерій Кузьмич. – Якраз рік тому мене попросили узяти жінку, яка жила при лікарні у селі Вчорайше на Житомирщині. Приїхав – а там ще четверо! Головний лікар упросив усіх прихистити. І справді, не на вулицю ж людей викидати! Взагалі, інтернати та будинки престарілих переповнені, мені не раз дзвонили, запитували, чи є вільні місця.

Не вистачає на памперси

Хоча Будинок милосердя офіційно зареєстрований як приватна благодійна організація (таких в Україні лише дві – інша теж на Рівненщині, у Сарнах), жодних пільг не має. І 4000 гривень податків, і електроенергія по 1,3 грн за кіловат – усе, як у всіх. Зарплатню п’ятьом нянечкам, двом кухарям, медсестрі, бухгалтеру і керівнику платять за рахунок 90% пенсій мешканців. Інше – харчування, одяг, побутові речі – приносять жителі Вежиці та сусідніх сел. Не залишаються осторонь і релігійні громади, підприємці.
– За державними підрахунками, утримання однієї такої людини обходиться у 2800 грн на місяць, – каже Валерій Мусійович. – Ми ж маємо тільки мінімальні пенсії. Одні лише памперси для дев’ятьох лежачих хворих коштують 6000 грн на місяць. На щастя, з цим товаром деколи допомагають емігранти з Америки та Австралії.

Тричі багатодітний

Тим часом удома в чоловіка – від мала до велика. Його можна вважати тричі багатодітним батьком, адже такий статус дається після народження третьої дитини. Найменший Марко ходить у другий клас, старша дочка у 24 роки вже має трьох власних дітей, а 22-річний син – двох. У родині підростає й дев’ятирічна Каріна, яку вдочерили зовсім маленькою: дівчинка не має однієї ніжки, через що рідна мати її покинула. Зараз дружина Валерія знову вагітна.
– У нашому Рокитнівському районі – найбільший рівень народжуваності не тільки в Україні, а й у Європі! – хвалиться чоловік. – Більшість родин багатодітні, через що шкіл та садочків катастрофічно не вистачає. Наприклад, у Вежиці на 1100 чоловік населення – третина школярі, у сусідньому Старому Селі на 3000 жителів – 880 учнів. При цьому молодь до міста не тікає. На що живуть? Гриби, чорниця, журавлина – золоте дно! Звичайно, деякі їздять на заробітки, але потім все одно вертаються.

За куріння можуть прогнати

Валерій Кузьмич щодня приходить до своїх підопічних: благо, притулок знаходиться через дорогу від його власної домівки. Сміється, що на роботі він тільки за паперами директор, а наспавді – і водій, і кочегар, і сантехник. Дітлахи взагалі цілими днями тут пропадають. А для старих та немічних це, як ковток води.
Нині тут проживають 12 жінок і 6 чоловіків. За час існування поховали вісьмох мешканців, у тому числі і найстаршу 88-річну бабусю. Піклуються, як про рідних. Проте правила суворі: наприклад, пиячити й курити суворо заборонено. Всі знають, що за це швидко опиняться на вулиці. Господар пояснює це недавнім випадком у Будинку престарілих на Рівненщині, коли через курця виникла пожежа і загинули 13 чоловік.

Віддали свій дім і землю

Звідки у Будинку милосердя житлоплоща? На ній колись мешкав сам засновник із родиною. Потім переїхали у новий дім, а старий віддали на благодійність. Зараз на території прихистка три одноповерхових будівлі загальною площею 300 «квадратів». Але й цього недостатньо, тож подружжя вирішило віддати на добру справу власний гектар землі. На ньому будуються ще чотири житлових приміщення, харчоблок та адмінбудови. Поруч милує око гарна природа, озеро, ліс. Собі Кузьмичі залишили 1,5 га землі: саджають картоплю, зернові, утримують двох корів, трьох кіз, свиней – тобто, як вважає господар, живуть повноцінним селянським життям.

На запитання, чи допомагає сільрада (яку, до речі, очолює рідний брат Валерія Кузьмича), селянин відмахується: де там, коли самі з дірявими кишенями! Дивовижно, але Валерій разом з односельцями примудряється регулярно відвозити надлишкові харчові запаси в інші регіони.
– Навіщо їжі пропадати? Поклали у багажник картоплю, сало, закруток різних – і поїхали по інтернатах, реабілітаційних центрах. Були у південних і східних областях – на Дніпропетровщині і Донеччині. Якраз під час відвідин Цюрупинська я і побачив Каріну. Побачив і не зміг її там залишити. Так ми отримали ще одну донечку.

Наталія Федорова
Фото з архіву Валерія Кузьмича

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.