Будеш мені донечкою

15-2.jpg

27/11/2013

Віра Іванівна тієї ночі не спала. Вона і не сподівалася, що в п’ятдесят її безсоння виявиться пов’язаним із можливістю здійснити давню мрію – мати дитину. Хай уже не рідну, а всиновлену.

Назавтра о восьмій ранку жінка ще встигне сказати сільському голові «так», і дев’ятирічна Даринка залишиться жити в її світлому домі, а про дитячий будинок, куди мала потрапити, так ніколи і не згадає. Якщо ж підтвердить своє вчорашнє «ні», то дитина стане державною, а Віра Іванівна вже ніколи не матиме можливості вилити на маленьке дівча нерозтрачене материнське тепло й ніжність. Бентежило лише те, що чоловік якось не чітко висловив свою позицію, а лишень відрубав: «Роби, як знаєш – перечити не буду».
Уже розвиднялося, а в жінки дедалі болючіше стискалося серце. Перед очима пропливали події, в яких нерідко перепліталися стежки її долі зі стежками родини Даринки. Віра Іванівна та Даринчина бабуся росли в одному селі, були однокласницями, навіть подругами в дитинстві. Після школи їхні шляхи розійшлися: Віра Іванівна подалася на навчання до інституту, а Даринчина бабуся залишилася працювати в місцевому господарстві і з роками частенько, як говорили в селі, «прикрашала» свої будні чаркою оковитої.
За дітьми, як часто трапляється в таких випадках, ніхто як слід не дивився, – ростуть, як билини при дорозі: куди вітер віє, туди й хиляться. Тож коли шістнадцятирічна дочка Надія повідомила про вагітність, мати у дурмані похмілля замахнулася на неї спорожненою пляшкою. З того часу Надія жила в іншому селі, в тому, що й Віра Іванівна. Народила дівчинку Даринку. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, Надія знайшла собі чоловіка, і за рік вони вже розбагатіли на сина Андрійка. Чоловік не цурався зайвої чарки, а згодом і Надія почала ділити з ним хмільні застілля. Діти залишалися самі, недоглянуті та голодні.
Якось зустрівши Даринку, котра бігла до школи нечесаною, в брудному одязі, Віра Іванівна спитала, чи та снідала. Дівчинка промовчала. А коли жінка простягнула їй пакетик із бутербродом, що взяла собі на обід, дівчинка побігла не до школи, а повернула додому, кинувши замість «спасибі»: «Там вдома Андрійко, я поділюся…». Як тоді стислося серце в жінки! Чому ж одним Бог дає дітей, та вони того геть не цінують, а іншим, як вона з чоловіком, лише залишається мріяти про них?!
Віра Іванівна дивилася навздогін Даринці, й уява малювала дівчинку в тій гарній сукні, яку бачила на базарі. «Була би донька – не пошкодувала б ті триста гривень: хай дитина, як принцеса, крутиться перед дзеркалом та проходжає вулицею».
Коли звістка про трагічну смерть Надії в дорожній аварії облетіла село, Віра Іванівна, які і решта односельців, з болем зітхнула: куди ж тепер бідолашним сиротам? Андрійка забрав тато, який пішов жити до своєї матері, а на Даринку чекав дитбудинок.
– Віро Іванівно, шкода мені дівчинку віддавати до казенного дому, ви ж так хотіли мати дочку, оформляйте документи, – сказала при зустрічі сільський голова. – Повірте, багато людей, приходячи до сільської ради, казали, щоб я просила вас удочерити сирітку. Стільки ж дитина натерпілася!
– Не знаю, не знаю, – мовила жінка і, ніби не вірячи почутому, прискорила кроки.
Минали дні, а Віра Іванівна не поспішала з рішенням. Якось прийшла до неї сільський голова та й каже, що термін завершується – дитину мають забрати до дитячого будинку.
Учора був останній день для прийняття рішення, і Віра Іванівна, чи то злякавшись майбутнього чи спасувавши перед труднощами, сказала: «Ні». Але на душі не стало легше, а скоріше навпаки.
Настав ранок. За годину підійде автобус, на якому сільський голова відвезе Даринку до райцентру.
«А, може, за десятиліття прохань це єдиний подарований Богом шанс мати донечку? – не полишали думки Віру Іванівну. – Та й буде кому розпорядитися нажитим…».
Жінка схопилася з ліжка, швидко вдяглася і побігла до зупинки. Там іще нікого не було. Рушила дорогою назустріч Даринці. Дівчинка з двома пакетами нехитрих пожитків з’явилася з-за рогу. Привіталися. Якусь мить жінка мовчки стояла на шляху дівчинки, ніби не дозволяючи їй зробити крок.
– Не треба нікуди їхати, – нарешті промовила тремтячим голосом. – Залишайся, будеш мені донечкою.
Пакети випали з дитячих рук на росяну траву…

Настя Чопівська

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.