Під час виставки робіт місцевих рукодільниць у курортному Миргороді не можна було відірвати погляд від рушників

11-1.jpg

23/10/2013

Вірте чи ні, а під час виставки робіт місцевих рукодільниць у курортному Миргороді не можна було відтягнути від рушника з півниками шанувальника старовини, головного бухгалтера курорту Миколу Величка. Він усе допитувався в авторки роботи Алли Сіваченко, чи не можна прикупити уподобаний ним полотняний виріб.
Лікар за фахом і майстриня рукоділля за покликанням популярно розтлумачувала, що у нього не вистачить грошей.
– Це чому ж? – не відступав заінтригований покупець.
Виявилося, що вишитий хрестиком старовинний рушник – сімейна реліквія зі скрині її бабусі Наталії Андріївни, а до того ж родинний оберіг, тобто талісман, який передається з покоління у покоління та захищає своїх власників від усякої напасті. Тому нізащо не може бути відданий з рідної хати.
Слово за словом – та й розговорилися. Тепер уже ніхто не скаже, скільки років цьому рушникові. Алла Олексіївна точно пам’ятає, що її бабуся жила у мальовничому селі Петрівці на березі Ворскли (тепер Кротенківської сільради поблизу Полтави). У селянській хаті усе було уквітчано гаптованими рушниками, серветками, подушками. На покуті – вишитий бабусею портрет Тараса Шевченка. Гості, бувало, милувалися чоловічими сорочками, жіночим святковим одягом, прикрашеними характерними для Слобожанщини орнаментами. Від бабусі допитлива онука й успадкувала хист до рукоділля, яке і понині вважає одним з важливих елементів української національної культури.
Алла Олексіївна з гордістю переповідає почуту від талановитої бабусі Наталії легенду, буцімто уславлена народним письменником Іваном Котляревським літературна Наталка Полтавка була уродженкою саме їхнього села. Документальних доказів, звісно, немає. Але для таких патріотів, як пані Алла, і легенди досить.
Десь до часів Наталки Полтавки відноситься і рушник-оберіг. Тоді без рушника не обходилася жодна важлива подія: сватання, заручини, весілля, проводи в дорогу, зустріч дорогих гостей. І небіжчика опускали у могилу на рушниках. Після того, як молоді стали на рушник, вже ні батько, ні мати, ні громада не мали права їх розлучити. Пригадуєте зворушливі слова з народної пісні: «А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане»?
Такими міфічними властивостями народна мудрість наділила, здавалося б, звичайну в побуті річ. Без рушника не обходяться, коли йдуть із дійницею до корови, пораються біля посуду, перев’язують старостів та сватів. Наречена власноруч вишитим рушником перев’язує свого обранця. За народним повір’ям, дівчина, яка не надбала собі рушників для сімейного життя, не могла вийти заміж.
А як тепер? Замість поваги до мудрих і красивих народних традицій, наприклад, у курортному Миргороді, перила мосту через Хорол обліплені, як символами вірності, гірляндами металевих замків, ключі від яких викинуті у річку. І що з того? За минулий рік у місті зареєстровано 385 шлюбів і 216 розлучень. Мабуть, час повертатися до народних символів та оберегів.

Леонард НІКОЛАЄНКО

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.