Подорож у країну кіз

IMG_0515.jpg

На покинутому хуторі Маковецькому, що на Київщині, столична жителька облаштувала племінну козину ферму й узялася за виробництво йогуртів та сирів

Варто було нашому автомобілю звернути з Таращанської траси у бік хутора Маковецького, як шини гучно зашелестіли по незвичайній дорозі: ще за радянських часів із десяток кілометрів тут вимостили гранітним кар’єрним каменем. Натрапити на добротну «мощенку» серед полів стало несподіванкою. Тим більше, що вела така дорога до єдиного, якщо не брати до уваги покинутий хутір, об’єкта – невеличкої козячої ферми.

Пригадалася казка про дівчинку Еллі, яка дорогою з жовтої цегли крокувала до країни Оз. А ми, вибиваючи дріб на вимощенім рябеньким гранітом шляхові, прямували до цілком реальної сучасної країни Кіз.
Біля охайної біленької ферми нас зустріла господиня – 35-річна молода жінка, директор ТОВ «СК Добриня» Ірина Дем’янюк. Запросила до облаштованого у стилі кантрі кабінету, пригостила дещо незвичним на смак козячим сиром і з усмішкою почала розповідь про те, як несподівано для себе знайшла в цих віддалених від столиці землях чи то роботу, чи то захоплення, чи то суцільний клопіт. Але саме все це разом змушує її, корінну киянку, що має дві вищі освіти та міцно поставлений у столиці будівельний бізнес, кілька разів на тиждень їхати від сім’ї за 150 кілометрів.

Почин дорожчий за гроші

Два роки тому Ірина з друзями приїхала погостювати до Таращі.

Завітали й на хутір Маковецький, де була стайня. Син Ірини захоплювався кінним спортом, і було цікаво оглянути господарство. Та настрій швидко зіпсувався: замість гордих рисаків, яких жінка звикла бачити під сідлом свого сина, у занедбаних приміщаннях неохоче жували прілу солому 30 худющих шкап та слабеньких лошат. Серце стиснулося. Від’їжджаючи, Ірина точно знала, що забути сюди дорогу вже не зможе.
Власник ферми погодився продати стайню з її мешканцями як раз у день п’ятнадцятиріччя Ірининого сина. «Синку, ти мріяв про одного коня, а тепер їх у тебе тридцять», – ошелешила подарунком мама.

– Напевне, це була ірраціональна покупка. Про прибуток навіть не йшлося. Я розуміла, що мною рухали інші мотиви. Дуже сподобалося місце – воно ніби притягувало своєю енергетикою. Крім того, хотілося подбати про долю тих нещасних тварин. Однак дуже скоро зрозуміла, що ледь встигаємо підраховувати збитки. Один кінь за місяць «з’їдав» 1000 гривень. Це сьогодні я можу скласти раціон не гірше зоотехніка, а тоді постачальникам кормів обдурити мене було легко – сіно від соломи не відрізняла! – згадує Ірина. – Зрештою, знайшлася людина, яка зналася на конях, захоплювалася ними. Їй за чисто символічну плату й продали тварин.

Стайню відремонтували. Порадившись із чоловіком, Ірина купила 500 породистих качок. Місцеві жителі сміялися, дивлячись, як пастух виводить птахів на прогулянку до озер, як місцеві хлопчаки за гроші збирали для них ряску. Качечки щипали травицю, пірнали у воду та… замість обіцяних 3,5 кг нагуляли лише 1,5 кг. «Чому?» – взялася з’ясовувати Ірина у продавця і почула: «Та вони ж у тебе спортсменки! А повинні утримуватися в закритому приміщенні, вживати комбікорми». Але такий варіант новоспечену фермерку не влаштовував: у харчуванні сім’ї вона давно зробила ставку на натур-продукти, вважала, що такі ж повинна виготовляти і на продаж людям. Тож вирішила займатися виключно органічним тваринництвом.

З миру – по козі

Качкам на зміну прийшли кури. Потім на фермі з’явилося кілька свинок, овечок. Але основну територію віддали 150 козам. «Побачила козу з козеням, – вони мені так сподобалися! Подумала: чом би й ні? Утримує їх мало хто, молоко – цілюще... » – пояснює свій вибір Ірина.

Попросила у дідка-заводчика, який розводив кіз зааненської породи, двох козенят. А коли той раптово помер, на прохання його родича викупила все стадо - 50 голів. Мальтійських молочних кіз привезла аж з Одещини, власне врятувавши тваринок від подружжя, яке зазирало до чарки. Ще 55 кіз купила у жінки, якій потрібні були гроші для лікування дитини-інваліда. Так і назбиралося поголів’я для Ірининої ферми.

Запрошені з аграрного університету фахівці прискіпливо оглянули кожну козу, вибракували тих, які не відповідають чистопородності. У результаті ТОВ «СК Добриня» отримало статус племінного репродуктора, що для України, до речі, – велика рідкість. Адже, як правило, лінію породи власники кіз не підтримують. А від схрещування молочних, пухових та м’ясних порід, як просвітив нас «права рука» директора, керуючий фермою та спеціаліст з тваринництва Богдан Пильгун, і народжуються козли з душком та кізоньки, що дають молоко із неприємним присмаком!

Козине – в асортименті

Утім, важливу роль відіграють утримання тварини, якість і збалансованість кормів. Оскільки Ірина зробила ставку на органічне тваринництво, закуповує виключно органічні інгредієнти раціону, про що свідчать супровідні документи. Самок перед окотом підтримують відварами лікувальних трав. Кіз не позбавляють прогулянок на свіжому повітрі. У теплу пору року вони пощипують травицю по берегах озер, у холодну, якщо дозволяє погода, – споживають сіно у загоні. Одна проблема: сільрада вкрай неквапливо шукає для Ірининих кізок землю під випас. До речі, місцеві жителі, спостерігаючи тепер уже за козиним стадом, побилися об заклад, що надовго киянки таки не вистачить. Ой, не знають вони Іриного характеру!

А тим часом ферма, де влітку щодня надоюють по 400 л, отримала від Мінагрополітики сертифікат першого в Україні виробника козячого молока. Дався документ не просто: протягом трьох тижнів представники ветеринарної та санітарної служб вивчали, в яких умовах утримуються тварини, чим їх годують, якими апаратами доять. А тим часом Ірина мала вирішити питання: куди подіти стільки молока.

Організувала у Таращі переробний цех. Шукала в Україні й за кордоном найкращі закваски для йогуртів, ночами експериментувала з рецептами твердих сирів. Та тільки, спостерігаючи за дегустацією власної продукції під час промо-акції в одному зі столичних супермаркетів, зрозуміла: шлях обрала правильний. До козиного молока і продуктів із нього люди відчували непідробний інтерес. Усі ж знають про поживні й лікувальні якості такого молока! До речі, близькі фермерки переконалася у них в перші ж місяці утримування кіз. Друг Ірини завдяки диво-молоку за три дні позбувся тривалого риніту, син за кілька тижнів – алергічної астми на шерсть улюбленців-коней.

Органічне – не за формою, а по суті

Ірині дуже хотілося би сертифікувати свою ферму як підприємство органічного тваринництва, але єдиний в Україну сертифікаційний центр ніяк не виробить єдиних критеріїв щодо оцінки такого підприємства, хоча уже якимось чином підрахував вартість сертифікату – 8-10 тисяч доларів. Ні Ірина, ні її колеги-фермери поки що не готові вилучити з обороту таку чималу суму навіть заради цього престижного документа. До того ж його наявність ніяк не впливає на якість продукції: виробництво здійснюється під контролем прискіпливої районної ветслужби, збут у магазинній мережі – через низку досліджень у не менш прискіпливих лабораторіях.

Віддам козу в хороші руки

– Козівництво – безумовно, перспективний напрям, але говорити про прибуток ще зарано, – впевнена Ірина. – Поки багато чого існує на рівні ідеї: основне приміщення переобладнаємо, з’явиться окремий доїльний зал із сучасним устаткуванням. Планую встановити відеокамеру, щоб, перебуваючи навіть в Києві, мала змогу спостерігати за утримуванням, доїнням та народженням козенят. Річ не про працівників – вони свою справу знають, просто хочу бути в курсі всього, що відбувається. Повірте, від своєї роботи отримую велике задоволення. А як приємно чути вдячні слова людей, які купують козине молоко, – щиро зізнається фермерка.

Ірина запрошує на екскурсію по фермі, розповідає, які перетворення чекають на кожен її закуток. Представляє біленьких, сіреньких та чорненьких її мешканців, що на прогулянці з апетитом обідають жом з цукрових буряків та сіно.

– Кози дуже розумні, – ділиться спостереженнями господиня. – І в кожної породи – свій характер, у кожної тварини – свій норов. Це помітно навіть під час годування. Зааненська рогата – більш агресивна, зааненська шута (безрога) схильна до меланхолії, а мальтійська – душа компанії. Один козел залицяється ніжно, «шепоче» на вушко, інший не церемониться.

– А як ці тварини вміють співчувати! – проказує далі господиня. – В однієї самиці були важкі пологи, так інші кози обступили її, тикали в неї мордами, полягали поруч, щоб зігріти, навіть «плакали». Для мене все це – дивна планета!..

Трапляється, хтось натрапить на інформацію про ферму в Інтернеті та дзвонить Ірині: «Продайте козу! Перераховую гроші!» Не продає, доки не побачить, у чиї руки потрапить тваринка. Запрошує приїхати, подивитися, обрати. Розповість, як доглядати, як годувати. Такий «курс молодого бійця» пройшов у жінки відомий журналіст В’ячеслав Піховшек. Ірина впевнена: його кізка потрапила в хороші руки. «Я її погладжу, скажу ласкаве слово, - вона мені більше молочка віддасть»,
– звітує Ірині В’ячеслав.

Олена Сухорукова

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.