Сільський туризм: зачарована «Білочі»

14-2.jpg

22/05/2013

Дожилися! Люди настільки віддалилися від землі та села, що ладні торкнутися глиняного глечика, аби відчути душевний підйом. На щастя, є й інші, які готові надати їм такої можливості.

Щоб заснувати екологічну й етнографічну садибу «Білочі» і прокласти туристичну стежку до глибинки, Дмитро та Надія Скорики проміняли дім в Одесі на хатину в найвіддаленішому куточку Одеської області – селі Шершенці Кодимського району. Вибір не був випадковим. Це село межує з Придністров’ям, а за глибокі яри, вибалки та пагорби його називають місцевою Швейцарією. На річці Білочі там і досі стоїть водяний млин.
Тамтешні селяни спочатку прийняли Скориків за диваків. Але, побачивши, що ті не цураються роботи на землі, вивчають місцеві народні звичаї, почали з інтересом приглядатись до них. Місцевим людям імпонує вроджена інтелігентність Надії та Дмитра, а також народження вже на новому місці маленького синочка Пантелія. І селян більше не дивує, що у свята Скорики вдягають вишивані сорочки, прадавні чи стилізовані предмети одягу, що на їхньому столі переважно керамічний, глиняний посуд. Вони зрозуміли, що все це для новоселів не бізнес-проект, а йдеться про значно глибші корені, власне – філософію їхнього життя.
– Як домашню хлібину не можна підмінити заводською – наша пахне колосом і полем, спечена в печі, що топилася дровами, – так різниться і підхід людей до сенсу життя, – каже Надія, пов’язана строкатою хусткою, прикрашена кораловим намистом. – Ви хіба не помітили, що людина-творець за останнє століття перетворилась на людину-споживача? Ми ж розучились працювати на землі, замішувати хліб, майструвати побутові речі. А навіщо, якщо є фабричні китайські? А як же тоді тепло рук людських?
Зауважу, що Скорики – високоосвічені люди. Одесит Дмитро за фахом – викладач біології, хімії та релігієзнавства, фотохудожник, закінчив Одеський університет імені Мечникова та Православний Свято-Тихонівський університет у Москві. Полтавчанка Надія – філолог-фольклорист, поетеса, художниця, випускниця Київського університету.
– Традиції українського селянства дають людині щедру душу, гармонійну особистість, – переконане подружжя. – Та село старіє, вимирає, перетворюється на однооку хату. Втрачається віковічний досвід обробітку землі, занепадає традиційна культура. Бачити все це і лише співчувати? Цього замало.
І Дмитро з Надією зробили більше. Переїхали до Шершенців. А оскільки тут люди зберегли автентичний одяг, давні обряди, то почали нове життя з власного весілля. І не просто весілля, а відтворили сповнений змісту народний обряд. Молоді були у вінках, вишиванках, прадавніх прикрасах. Поряд із ними – дружби та дружки, світилки, нанашки, свати. Грали старовинні музики, на столах – місцеві традиційні страви, короваї, глиняний посуд. Були оглядини, сватання, викуп молодої, розплітання коси, покривання молодої хусткою. Кожне обрядове дійство оспівувалося. Весілля, якого село не знало років сто, тривало тиждень.
Свою туристичну садибу Скорики теж створили за місцевими традиціями. Зараз вони туристам дають майстер-класи писанкарства, виготовлення ляльок-мотанок. Готують дітей до участі у всеукраїнських фестивалях, як от «Орелі», брали участь у Всеукраїнській виставці хліба в київському Музеї Івана Гончара. Надія написала науково-практичну статтю «Хліб одного села», де зауважує: «У цьому віковічному ритуалі відображено світогляд наших пращурів, добре, побожне, тремтливе ставлення до хліба, хліборобської праці, глибока повага до сім’ї, до матері. Вважайте за велике щастя, якщо ви долучилися хоча б на дещицю до творення хліба, оскільки жодна досвідчена господиня не допустить людину з вулиці до хліба. Бо ж хліб можна і зурочити...».
Зацікавлення старовинними рецептами народної кухні привернуло увагу Скориків до органічних продуктів. У господарів є невеличка сироварня, де вони готують сир із цільного молока за класичною технологією. А ще роблять солодощі з печених гарбузів і моркви, варять морси, соки, квасять яблука. Вони пригощають стравами з глиняного посуду і вчать пекти хліб у печі.
– Ми хочемо, щоб наша дитина їла здоровий хліб, знала, що молоко береться не в магазині, а від корівки, що хліб росте не на полиці, а на землі, – кажуть Дмитро та Надія.
З появою сина Пантелія подружжя втілює нові проекти – створює для дітей музей-школу ремесел, етнографічну майстерню. Тут вони роблять ляльок з кукурудзяних обгорток, вироби з ниток, вивчають ткацтво, вишивку, народне малярство, традиційні обрядові пісні й народну манеру співу, реконструюють ткацтво.
Скорики зробили фотоальбоми традиційних подільських хлібів, стародавніх пам’яток народної архітектури, зокрема й місцевих кам’яних хрестів. Перший арт-проект назвали «Земля на дотик». І ще написали маніфест про відтворення української культури та села, який відправили прем’єр-міністру Миколі Азарову.
Скорики – початківці і сподвижники ідеї зеленого туризму в цьому регіоні, тому їх не завжди розуміють, іноді сприймають скептично, а їхні справи вважають другорядними.
То що в такому разі є справжнім життям, а що – його ілюзією?

Віра Тихонова

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.