Усатенко Василь Оповідання

Усатенко Василь Валерійович народився 31 липня 1974 року у селі Шевченково Кілійського району, Одеської області.
Усю свою трудову діяльність присвятив справі ветеринарної медицини. За час своєї трудової діяльності придбав багато цінного досвіду, володіє не тільки традиційними методами лікування та ведення технологічного процесу (в основному у свинарстві), а й особистими нетрадиційними методами вирішення проблем у виробництві.
З 2007 року почав писати та публікувати художні твори у періодичних виданнях «ZOOбизнес», «VETZOOPROFI», «Сучасна ветеринарна медицина», «Agroexspert». Особливу увагу у своїй творчості приділяє відносинам людей та тварин як у побуті, так і у промислових умовах.

E-mail: Veter.1974@mail.ru

Звичайна робота

Напевно, що у кожного у житті бувають моменти, коли все раптово набридає. Підступна нудьга охоплює душу, будь які дії втрачають свій сенс, пригадуються всі помилки і неприємності, людина провалюється у депресію. У когось це короткочасне явище і триває не довше ніж лунає сигнал будильника. Хтось потрапляє у трясовину сумнівів та невпевненості, вирватись з яких самостійно не в змозі. Хтось ламає весь свій світ, змінює вид діяльності, заводе нові знайомства, перевертає, до гори дригом, родинні стосунки і в цьому знаходить втіху. Хтось знаходить більш оригінальні та незвичні методи виходу з пригнічення.

Я стояв серед просторого подвір’я свиноферми, де у два ряди вишикувалися свинарники, або, правильніше сказати, тваринницькі приміщення. В весняне повітря сміливо підмішувалась важка суміш свиноаромату, до вух долітали пронизливі крики неспокійних тварин. Мені потрібно поспішати виконувати свою роботу - іти на обхід, слідкувати за виконанням, завідомо порушених, технологій, знаходити та виправляти недоліки в утриманні, проводити профілактичні роботи, лікувати захворівших і багато, багато іншого… Але сьогодні мені це робити важко - мені все це набридло. Зараз здається, що я працюю не за тією спеціальністю. З мене, напевно, вийшов би нічогенький будівельник, муляр або каменяр, може навіть архітектор. Клав би «глину до цеглини», будував би домівки і пишався б своїми творіннями навіть через десятиліття. А ще я був би непоганим шкільним вчителем, зовсім не важливо з якого предмету, алгебри чи малювання: з дітьми я завжди знаходжу загальну мову. Я б їх навчив, через зарозумілі теревені та власний приклад, багатьом корисним речам, а вони б мені були за це вдячні усе життя. Іще, цікаво було б спробувати себе у виноробстві - збирати по безкраїм виноградникам щедрі врожаї, а потім, вештаючись по погребам, шептати до діжок з вином і полоскати в роті, з мрійливим виглядом, чарівними напоями… Та я ветеринар, єдиний і неповторний на усю свиноферму. Мені, чомусь, за багаторічну практику набридло штрикати усіх нужденних ліками, набридло вихолощувати кнурців, набридли нескінченні щеплення та випоювання – все набридло. За всю кар’єру спеціаліста, змінивши декілька міст праці, мені нема що показати, та нема особливо чим пишатися. Найкращі мої досягнення люди з’їдають на обід, і до вечері про це не пам’ятають. Але треба якось рухатись, заробляти на життя та годувати родину.
Щоб не було так моторошно на душі від депресивної нудьги, спробую провести один день граючись у інтелектуальну забавку. Наприклад, уявлю, що я несподівано збагнув систему реінкарнаційних перетворень, зрозумівши, що минулий виток шляху до нірвани моя душа була у полоні свинячого аватару, а в добовому поросяті, що народилося сьогодні, якому я власноруч зломлю кусачками молочні ікла, підчикрижу, розжареними щипцями, хвоста, впорсну життєдайні розчини ліків, згодом ще й каструю, з дотриманням правил асептики і антисептики, нагороджу строкатою биркою з номером, - саме в цьому добовому поросяти ув’язнена світла душа того чолов’яги, який у минулому житті був відмінним ветеринаром… Та ні. Бачити у кожному кабанчику вічну душу це занадто. Змінюю правила.
Для того щоб прикинутися месником-оборонцем, мені навіть не треба багато чого змінювати. Темна спец одежа та високі, під коліна, трішечки драні, кирзові чоботи схожі на уніформу супергероя, який життя поклав за ради боротьби з темними і численними антигероями, але сором’язливо про це мовчав, працюючи у задушливій конторі. Свині, це наче безвинні жертви, яких треба врятувати від завоювання лихими, жадібними, мікроскопічними пігмеями. У одній руці я тримаю блискучий, заряджений дорогоцінною, майже чарівною, вакциною пістолет, що виблискує на сонці нікелевим покриттям, а в іншій долоні казковий олівець, мітки якого на спині вакцинованих, добре видно мені і ніколи не помітити підступним загарбникам. Я гарую по тісним кліткам, як по усьому світові, легким натиском вприскую імунітет, примусово визволяю усіх нужденних і залишаю кожному фірмове тавро на згадку про нашу зустріч… Теж щось не те. От який з мене супермен?
А що як я став володарем свинячого роду. Не якимсь там сірим кардиналом, або виваженим і законослухняним президентом, а харизматичним фанатом диктатором, якому підкорюються усі свині разом і кожна окрема. Одне моє слово, хоча і не зрозуміле, доводе усю орду до екстазу, а один мій рух штовхає на завоювання світу. «Слухай мене, великий рід гостровухих та тупорилих!» - кричав би я з якоїсь височезної купи гною, запльовуючи мікрофон та перекрикуючи численні динаміки. «Я звертаюсь до вас усіх – хтивих одинаків кнурів та розкішних, багатоплідних, свиноматок, верескливих поросят сисунів та дебелих відгодівельних свиней! Ви всі частки з яких складається велика та могутня плоть свинячого роду. Ви вікуєте без страху перед лютими хижаками, ви захищенні від підлих паразитів, ви щеплені проти ворожих інфекцій і ви щоденно нагодовані солодким їдлом. І кожен з вас з честю та сповна за це сплачує. Так, ціна яку ви віддаєте за блага бутності це ваша смерть! Але чи може будь яка інша істота похвалитися тим, що їй так годять при житті? Смерть завжди була і буде підсумком існування для будь кого, але чи стосується це вашого, поважного і щедрого виду, який здатен виглядати єдиним, вічним живим механізмом? Саме після величного забою, що більше нагадує жертвоприношення, ви стаєте володарями над, так званими, вищими істотами, розумом яких завжди володів ситий шлунок. Ви вгамовуєте нестримний людський голод, забезпечуючи безбідне життя мільйонам своїх соратників! Отож вперед, віддайтесь на волю вічних інстинктів і насолоджуйтесь всіма благоденствами, що вам дарує великий живильний ланцюг, в якому ви займаєте почесне, ключове місце»… А свині, що завмерши слухали мою проповідь, раптом заверещать, закувінькають і з хрюканням побіжать хто до годівниці, хто до сосків, хто до кнура… Навряд чи свині зрозуміють, що я волатиму до них, а я не зможу прохрюкати таку проповідь поросячою мовою, та і вождь з мене нікудишній.
Як би там не було, але сьогодні цілий день я проробив на свинофермі. Я впевнений, що і в будівельника не все гладко – можуть цемент, чи цеглу не підвезти вчасно, або щось наплутати у проектуванні. Винороб може бути у розпачі від затяжної посухи або від навали шкідників на виноградники. Навіть геніальним педагогам доводиться зустрічати безнадійних ледацюг або відвертих недоумків, які мало того, що самі не навчаються, а ще й заважають розумнішати іншим. Їм теж іноді все набридає, та справжні фахівці через це не кидають своєї справи.
Після того як я оббіг усі приміщення, похапцем оглянувши поголів’я, вирушив у родильне відділення. Прийняв на світ з пів сотні поросят, вкоротивши їм хвостики, щоб запобігти при подальшому утриманні сплеску канібалізму та проколовши вітаміни з мікроелементами, зміцнивши тим самим резистентність їх слабеньких організмів. Ще до обіду, провів щеплення двомстам підрощеним поросятам проти класичної чуми. По обіді, взявши у напарники одного з досвідчених свинарів, кастрував кнурців під свиноматкою, навіть пару гриж прооперував. Заскочив до кормоцеху, зробив зауваження млинарям, що до занадто крупного подрібнення дерті. Вони пояснили – решета побили камінці, що були в зерні ячменя, заспокоїли тим, що вже замовили нові решета і як тільки отримають, їх замінять. Поспілкувався в телефонному режимі з шефом, який бідкався про низьку закупівельну ціну на живу вагу свиней та непомірно високу вартість фуражу, з чого легко зробити висновок про розмір мого заробітку. Потім я витратив пів години на аналіз деяких показників. Наприклад, один з старших кнурів плідників на протязі кількох місяців знижає показники ефективності осіменіння. Коли я його оглянув будь яких порушень не виявив, апетит та рефлекси в нормі, все пояснює поважний вік та жорстке використання при паруванні. Висновок – він своє відробив, отож - на кастрацію. Але це завтра, сьогодні робочий день вже завершено…
22 червня 2011 р.

Прогулянки з Вісімсот П’ятим

Дідова наука

Була середина літа. Моє гостювання в селі, у бабусі з дідусем, тимчасово припинялось. Не пригадаю чому. Може щоб мої батьки, що жили у місті, пригадали який я э. Може для того, щоб поїхати ще в одне село, до другої бабусі, яка нудьгує без онуків. Отож мені довелося покидати подвір’я, що кишіло від галасливих качок та хитруватих курей, було наповнене незнищенним коров’ячим духом, навіть тоді, коли годувальниця була у череді. Шкода було розлучатися з двійкою підрощених поросят, які верещали коли наставав час годування і кумедно лоскотали п’ятачками пальці, коли я їм підставляв долоні. Обходячи на останок подвір’я я окремо зупинився біля буди відлюдькуватого білого, як сніг, Барбоса, якого я так ніколи і не погладив по коротенькій та жорсткій, мов стерня, шерсті. Пара яскравих ластівок, надуваючи свої горловинки, вкриті червоним пір’ям, проводжали мене своїми, небувало віртуозними, дифірамбами. Цікаво, здогадалися вони чи ні про те, що я, потайки від них, підгодовував ротатих ластовенят власноруч наловленими мухами. Вийшов мене проводжати навіть кіт, що був рудіший за все руде, який до цього з’являвся лише тоді коли я чистив рибу, пійману у ставку, або коли бабуся цідила парне молоко. І це ще не всі. Був ще бичечок з вилупкуватими, темними, як топлена смола, очима, який о цій порі зазвичай припнутий на толоці. Якщо йому чухати шию, він витягував голову і жмурився від задоволення. Були ще поважні та мудрі гуси, які ходили бойовим строєм, ніколи не залишаючи своїх. Білий, з сірою головою, гусак при найменшій небезпеці, або навіть при натяку на неї, горлав так, що мурашки бігали по спині, і ніколи не хотілося досліджувати, що може бути після того як він з шипінням витягував шию і розпластував крила. Були ще надокучливі мухи, невикорінний колорадський жук, що гнобив картоплю, смачна біла шовковиця, незбагненні вовчки, що юрбились у гноїщі…
Нарешті ми вирушили. Нас проводила бабуся яка, не дивлячись на заслужену пенсію, працювала дояркою на молочній фермі. Кожен взяв по торбі, в яких було спаковано - бутель свіжого молока, банка збираної сметани, по грудці творога та масла, обпатрані та обсмалені, але не випотрошені (щоб менше приваблювати мух) тушки півня та качки, ще деякі дрібниці. Мені довірили саму легку, але й саму вразливу сумку, у якій були складені, перемотані газетними шматками, курячі яйця. Погода була по літньому спекотна, а іти до шосейної дороги було далеченько, отож дідусь, який був кульгавий з дитинства, настояв на тому щоб ми вирушили з великим запасом часу. По пилюці ґрунтової дороги ми неквапливо долали відстань. Залишилась позаду остання хата села. З цього відрізку дороги було однаково добре видно і ряди придорожніх акацій, що залишалися позаду, і ставок, у якому я рибачив та іноді, під наглядом дідуся, купався, і його скелясті береги, і ферму, на якій працювала бабуся і на якій я знаходив багато цікавинок, і безкрає поле визріваючого гороху, який я вже неодноразово смакував. Дивився на усі боки та мою цікавість чітко контролювала бабуся, вказуючи «дивись під ноги, тримай гарно торбу, бо подавиш яйця». Я, звісно, на деякий час прислухався до її настанов, але все одно відволікався на милі краєвиди, доки не зашпортувався об груду і не відчував як сумка вдарялася мені по ногам. Поради і підказки бабусі доводилося вислухувати і дідусеві, але він більше погоджувався. Минувши ферму бабуся передала свою сумку дідусеві, побажала доброї дороги, притислась до мене губами та щокою та побігла до корів. Я, звісно, помітив як в її очах блиснула сльоза, але чому - не розумів. Дідусь перев’язав торби хусткою і перекинувши їх через плече мовчки пішов далі, я поплентався за ним…
На шосе, що перетиналася з невеличким хутором, ми потрапили раніше ніж це було необхідно. Дід обережно скинув торби та, потерши плече, за притаманною йому звичкою, почав проводити ревізію: «Так, дві торби у мене, одна в тебе…» Потім він дістав з нагрудної кишені стареньке шкіряне портмоне, заглянув у нього, поворушивши гроші і якісь папірці, констатував - «Тут все в порядку». В останню чергу він дістав з кишені штанів сірники, цигарки і складний ніж – «І тут все на місті». Тільки після цього, він з полегшенням зітхнув, витер спітнілого лоба і запалив цигарку.
Після волі, якою я насолоджувався цілими днями, просто стояти і чекати автобуса мені було небувало нудно. Озирнувся навкруги: дорогу з одного боку приховував пагорб, з іншого вона ховалася в крутому спуску. Рідкі хати хутору ховалися за густими бузковими кущами та рясним вишняком. Трохи далі, вище по трасі, осторонь було видно густі хрести цвинтаря, рясно уквітчані строкатими вінками та штучними квітами.
Я вже встиг роздивитися прямокутні камінці бруківки, якою була встелена дорога, коника, який хрипло стрекотав у придорожній траві і, навіть, уздрів зелену ящірку, яка гріла боки на узбіччі. Щоб якось розважитись я почав підкидати ногами камінці. Дідусь помітив мою нудьгу, спробував зі мною побалакати. Задавши декілька питань, на які отримав однозначні відповіді він вирішив, просто так, без усякої на те причини, розповісти повчальну байку.
- Одного разу косив мужик у чистому полі сіно. Коли до нього підбігає сірий вовк і каже «Все мужик, я дуже зголоднілий, з’їм зараз твого коня і тебе». Мужик дуже перелякався, але знайшов у собі сміливість і запропонував сірому розбійнику угоду. «А як я тебе нагодую ти мене відпустиш?» Вовк здивувався - «Чим же ти мене можеш нагодувати?». «Хлібом» - відповів мужик і дістав з торби паляницю. «Такого я ніколи не коштував, згоден спробувати». З’їв він увесь хліб, наситився і каже чоловікові «Так, дійсно, добрий в тебе хліб: і смакує гарно, і голод втамовує. Хочу завжди вживати таку страву, отож розкажи, як її приготувати». Мужик посміхнувся та почав розповідь. «Для початку треба зорати поле, потім його боронувати…». «І буде хліб?» перебив вовк. «Та ні, потім треба посіяти, зачекати поки визріє пшениця…» «І що буде хліб?» знов перепитав сіроманець. «Ще ні, - наполегливо продовжував чоловік, - потім треба пшеницю скосити, пов’язати у снопи, висушити та обмолотити…» «Це все, вже буде хліб?» нетерпляче промовив сірий. Та мужик не зупинявся «Треба ще зерно перевіяти, завести його на млин, змолоти на борошно, з борошна замісити тісто, спекти його в печі - оце вже й буде хліб» Вовк розчаровано почухав потилицю і сказав чоловікові «Їдь собі чоловіче, і не попадайся віднині мені на очі, бо такого важкого хліба я вживати не хочу»
Дід добродушно посміхнувся. Я уважно його дослухав і аж озирнувся після яскравої розповіді: чи бува ніде немає поряд зголоднілого сіроманця.
- А в нас вовки водяться? – обережно запитав я.
- Років з двадцять тому, - задумливо подивившись у небо відповів дідусь, - якось на весні, під час посівної, бачив я одного вовка. І все, ні до ні після того, вовків у нас не було.
«Ну то й добре, - подумав я собі, - а то у нас і хлібини з собою нема, а пояснити тварюці звідки береться сметана, масло, творог та яйця було б важкувато»
Я навіть відкрив рота, щоб озвучити свої міркування та дід, раптом заметушився, махнувши рукою у бік дороги.
- Ось і автобус. Давай швиденько бери сумку, я беру дві свої. Наче нічого не забули.
Автобус пригальмував рівно навпроти нас і зі скрипом розкрив гармошку вхідних дверей…

Звідки береться сало

Сьогодні з ранку було доволі холодно - мабуть градусів з п’ятнадцять морозу. Але, що за літньої спеки, що за осінньої слякоті я повинен виконувати свою роботу. Її не можна назвати нелегкою чи каторжною – робота як робота, з своїми тонкощами та складностями.
Може в цьому є пряма закономірність: хлопчак, який вовтузився з поросятами в бабиному господарстві, який давав ім’я качкам і куркам, який плакав за загинувшими курчатами, виріс і перетворився у справжнісінького свинаря. Так, саме у того свинаря, який приймає пряму участь у виробництві національного продукту – свинини та сала, яким так полюбляють хвалитися майже усі мої земляки. Але чомусь пристрасть до бекону та шкварки позитивно не впливає на відношення до самих свиней і людей, що виробляють ці продукти.
Озброївшись палицею, довжиною з пів метра, яка скоріше подовжувач руки ніж карний інструмент, я вигоню з кнурятника одного з п’яти кнурів. Він сам знає куди йому бігти і що робити, і його не зупинить ні мороз, ні спека, хіба що я можу повернути його назад до тісної клітки. Нажаль не можу знати як ставиться до мене цей, майже, трьохсот кілограмовий красень-йоркшир, який має в усі бирку з номером «вісімсот п’ять», – може він мене сприймає як вищу істоту або як посланця богів, може він вбачає в мені того хто заважає заволодіти омріяною самицею, а може навпаки, того хто приводе до нього тремтячу від статевої охоти свиноматку. Я ж його поважаю безмежно, не тільки як породистого плідника з бездоганною статурою, який здатен забезпечувати у середньому по дванадцять поросят з запліднення, не тільки як кнура, який здатен одним тільки рохканням висловити усім трьомстам свиноматкам, які знаходяться у сараї, що йде домінуючий самець, а ще як яскраву, неповторну особистість з якою мені довелося зустрітися у житті. Звісно, він не вміє розповідати анекдоти або підтримувати філософськи розмови, та в нього теж буває поганий настрій, чи навпаки надмірне завзяття до роботи, яке я дивним чином відмічаю у його виразних рухах, ясних (хоча де що і хитруватих) очах і особистій мові подихів та рохкання. Він де що розуміє з того, що я від нього вимагаю тому, іноді досить окрику, помаху рукою або натяку палицею, щоб він зрозумів мої наміри. Але, як і у кожної індивідуальності, у мого підлеглого є один, як для нього то значний, недолік, про який неприємно згадувати та доводиться з ним рахуватися, та про це пізніше. Знаю, що рано чи пізно він, виконавши місію свого життя, втратить чудодійну відтворювальну силу, його каструють і відправлять, таким чином, на пенсію, після якої забьють на м’ясо, як і подобає будь якому кнуру, але мене це лякає не більше ніж думка про власну смертність.
Кнур квапливо виходе з кнурятника, нюхає, піднімаючи голову, морозне повітря і випускає ніздрями густу пару. Демонструючи задоволення, він кидається у галоп, жваво біжучі у сторону маточника. Я навіть не намагаюсь його наздогнати, все одно двері у це приміщення зачинені. Навіть на відстані кількох метрів я гостро відчуваю неповторний сморід від дихання кнура. До нього звикаєш, інколи у заповненому тваринами приміщені цей аромат навіть губиться у загальній, насиченій аміачною-метановою органікою, атмосфері. Але на фоні чистого повітря «ексклюзивний парфум» неприємно лоскоче носа. Кнур нетерпляче підгилює двері, обслинює їх, намагаючись вкусити, і коли я відкидаю запір, він впевнено їх штовхає і попадає у приміщення раніше за мене.
Проходячи по вузенькому проходу поміж рядів кліток, кнур здатен допомогти свиноматкам, що якимсь чином не захватили поросність від попереднього парування, знов прийти у стан готовий для чергового осіменіння. Цікаво, що більшість вагітних свиней взагалі не реагують на появу свого «рицаря», вони вже впевнені у майбутньому і можуть тихенько спочивати у сухому куточку або вовтузитись біля годівниці. Та й холості свиноматки не реагують на потенціального коханця, окрім тих днів коли вибухає чергова статева охота. Вона дійсно вибухає! До цього флегматична або меланхолічна тварина, раптом стає нестерпною: трубить на весь світ про свою печаль, бігає з кутка в куток, достає своїх подруг по клітці сексуальними домаганнями, б’ючи їх рилом по під боки та стрибаючи на них, щоб виконати, традиційні для кнура, штовхально-попадальні рухи. Божевілля охоплює її коли вона чує поряд самця – здається, що вона подолає усі перепони, за ради свого кумира. Але, замість уквітчаного хмаркою феромонів героя, до неї заходжу я. Якщо свиноматка дає на себе сісти верхи, при цьому настовбурчує вуха і особливим чином напружує спину, минуле парування признається безплідним і її ведуть на чергове осіменіння, до того плідника, який найбільш бажаний у генетичній комбінації для отримання більш продуктивного приплоду. Та буває і так, що не дивлячись на загальне збудження, самиця не дає себе осідлати, доводиться набратися терпіння і чекати коли ж вона все-таки спроможеться відповісти «так». Бувають такі ситуації, коли свиню не пускають під кнура, не дивлячись на її феєричний стан: якщо у неї було два чи більше безплідних осіменінь вона перетворюється на збиткову, її теж відправляють у відставку, що правда без кастрації.
Сьогодні, на щастя, перегулів не було, отож йоркшир, у моєму супроводі, марширує у інше приміщення, де знаходяться свиноматки, що тільки-но були відлучені від поросят. Перші дві доби свиноматки ніби сумують за своїми чадами – молоко, що переповнює їхнє вим’я, викликає запалення і біль, вони нервозні і агресивні, спричинюють бійки між собою, відвойовуючи краще місце для відпочинку і вигідніший підхід до годівниці. Але годинниковий механізм гормональної пекельної машини, яка зазвичай приходе в дію на протязі тижня після закінчення лактації, вже не зупиниш…
Коли сьогодні кнур зайшов у натовп, виснажених поросятами-сисунами, «екс-матусь», вони тікали від нього як від кульової блискавки. Плідник вів себе як справжній мачо, терся об змарнілі тіла, підрохкував, заглядаючи в очі ніжно торкаючись п’ятаком до морди кожної, лагідно підштовхував рилом по під боки, старанно винюхував геніталії, навіть намагався вистрибнути на спину деяким «німфеткам», щоб полонити обіймами, але на все була одна відповідь – пронизливий вереск і негайна втеча обраниці. Нарешті і у кнура кінчається терпіння, він розчаровано підходе до дверцят, я привітно випускаю його з цієї клітки.
На сьогодні залишилось саме цікаве – це полювання на ремонтних свинок. Десь на сьомому місяці життя у свинок настає стан статевої зрілості, з’являється регулярна статева охота, яка найкраще проявляється, знов таки, у присутності кнура. Поголів’я свиней, що утримуються у одній клітці, являє собою доволі складний гурт, поділений ієрархічними законами на окремі ланки: обов’язково є один або декілька найсильніших «монархів», що мають, відвойоване у сутичках, право на позачерговий підхід до годівниць, на комфортабельний спочинок, вони частіше інших влаштовують бійки і перемагають в них; інша, найчисленніша, група середняків, які воюють за те щоб наблизитись до вершини рангових сходин, або відчайдушно борються за те, щоб не впасти до нижнього рівня суспільства; декілька тварин вимушено потрапляють до долішнього щабля громади, але це лише означає, що вони чітко знають коли і після кого вони наситяться і хто їм дозволе лягти поряд для відпочинку. Навіть під час регулярних спостережень дуже важко виокремити монархів від холопів - людині це не дано. Все стає більш виразним під час розвитку деяких подій, наприклад коли у клітку потрапляють свині з інших гуртів. Порушується звичний стан речей, сильні отримують виклик, слабкі – шанс, а прибульці, злякані та пригнічені цькуванням, займають самий брудний куток. Але навіть там їх продовжують катувати поштовхами та укусами неприязні господарі, не даючи змоги ні поїсти, ні попити, ні лягти чи підвестись, ні навіть поворухнутися. Жорстокість іноді приводить до загибелі прибульців, та якщо їм вдається залишитися в живих перші три доби, то у подальшому поступово вони стають «своїми», можуть більш менш вільно пересуватися, вживати воду та корми, навіть претендувати на привілейований статус у стаді. Інша подія яка викликає перетасовку у загальному укладі, це настання статевої охоти у свинок. Навіть, як що за кнуром зривається найслабша самиця її статус автоматично підвищується, їй пробачаються усі бешкетування і забаганки, присутні свині терпляче чекають коли ця гормональна атака скінчиться.
Сьогодні, під час того як кнур зайшов у клітку з молодняком, декілька молодих свинок завмерли, настовбурчивши вуха, виказуючи свою готовність до парування. Кнур відчуває їх, але його бере у полон натовп інших тварин. Вони обступають його, обнюхують, жадібно обмацують рильцями, торкаючись до черева, хвоста, препуція, та мошонки, при цьому несамовито кричать та гарцюють, вдаючи втечу. Кнур привітно знайомиться з оточенням, нюхає всіх, але при цьому рухається вперед. Я ж кидаюсь до тремтячих свинок. В першу чергу, сідаю на одну з них верхи, дійсно відчуваю особливу пружність спини і монолітно нерухому позу. Далі роздивляюсь «впольовану» тварину більш уважно – жива вага кілограм сто двадцять, стрункі, рівненькі ніжки, округлий задок, вісім пар сосків, легка голова. «Так, це вона!» з захопленням думаю я, виштовхуючи з загального загону свинку. Для цього я оволодів навіть спеціальною методою: треба штовхати свиню затиснувши її тіло між ногами, не злазячи з її спини, - тільки так вона не буде тікати до кнура. Повертаюсь до чергової свинки але відразу ж розумію, що це не мій клієнт, тому що мала вага, явне відставання у набору ваги не сприяють подальшому використанні цієї тварини для розведення. Ще одну тварину наполегливо випробовує кнур. Він з розмаху заскакує їй на спину, та вона не відповідає взаємністю, зривається з місця і тікає світ за очі.
Перевіривши ще декілька загонів, нових претенденток на парування ми не знайшли, отож залишилось спарувати цю, єдину на сьогодні, ремонтну свинку.
Це час слави для свинки, яка паруванням та вагітністю забезпечує собі значно довше і ліпше життя, перетворюється з тупої відгодівлі, з «соковитої м’ясної тушки», в надтварину, в «її високість» свиноматку. Але без батька-кнура у неї нічого не вийде. Для йоркшира, на відміну від інших кнурів, це може стати серйозним випробуванням, так як статевий акт для нього це, незрозуміло чому, дуже серйозна проблема. Це його ганьба і його важкий хрест, тягти який йому допомагаю я. Він страждає, вибачаюсь за науковий каламбур, порушенням обіймального рефлексу, з вираженням гальмування позитивної індукції. Це і була його вада. Перші рази, коли він тільки-но розпочинав кар’єру кнура-плідника, взагалі не міг збагнути, що робити з свинею: він штовхав її по під боки, бігав навколо, кусав та обслинював, але не стрибав на неї, не розпочинав сам процес. Роз'ярений виказував агресію до свині, горнув її як бульдозер, змішував з брудом та ранив зубами до крові. Нічого іншого не залишалось як припинити це катування, розлучити невдах коханців. Наступного разу диво сталося, він все-таки спромігся заскочити на свиноматку, тільки стрибав, чомусь, виключно на голову, що не уможливлювало продуктивну садку. Стягнути починаючого плідника з свині було справою не з легких, але навіть коли він заскакував у потрібному напрямку рухався з таким натхненням, що влучити у ціль йому не вдавалося, він зісковзував з партнерки і з кожним черговим підходом втрачав сили, як наслідок хаотичних дій з’являлась гучна віддишка та виснаження сил кнура. До того ж, не завжди у нього була достатня ерекція. Звісно я намагався допомогти, зіштовхував з свині коли він цілив не туди, підтримував його у правильному положенні, направляв рукою його слизький прутень у статеві вуста свині. Не знаю як там почувався кнур після свого першого разу, а от я відчув глибоке задоволення від своїх творчих мук. Ще більше задоволення в мене було коли опорос, від цього складного парування, був досить непоганим за кількістю і за якістю – десятеро рівненьких, живких поросят, для першого разу це доволі непоганий результат. Допомагати кнуру під час парування це не така вже ї рідкісна процедура, але для Вісімсот П’ятого стороння допомога стала обов’язковою.
Не стало виключенням і сьогоднішнє парування. Кнур довго вовтузився біля обраниці, розкидав спінену слину, рохкав щось їй на вухо, терся об охоплену судомою очікування фігуру. В це я не втручався. Та коли він, нарешті заскочив верхи, я швиденько зайняв бойову позицію. Анатомічно член кнура знаходиться рівно коло пупа, коли він пристрасно обіймає свиню, статеві органи партнерів зближуються на відстань кількох сантиметрів один від одного, але для того щоб їм поєднатися, кнуру необхідно влучити закрученим, немов штопор, кінцем свого відтворювального кореня у вульву, яка не на багато більше за монету, поставлену ребром. Завдяки наполегливості плідника та терпінню свиноматки відбувається диво і животворне сім'я потрапляє у підготовлену матку, зароджуючи нове життя. Сидячі навколішки, я вичікую сприятливої миті щоб направити член кнура до цілі. Вісімсот п’ятий в, притаманному йому, шаленому темпі, виконував парувальні рухи, ковзаючи прутнем куди завгодно, тільки не туди куди треба. Та ось настає вирішальна мить, я хватаю «слизького в’юна» у долоню та доправляю його до мети. Спроба не вдалася – кнур виконує черговий нікчемний рух в наслідок чого член вислизає. Повторюю процедуру ще раз, потім ще… Насилу перемога! Кнур заштовхує на всю глибину, завмирає, хвилин на десять, п’ятнадцять, і лише особлива пульсація ануса і дрижання хвоста вказує на те, що процес іде. Від задоволення з пащі йоркшира стікають рясні краплі слини, очі напівзаплющені, п’ятак звело особливою судомою, що нагадує посмішку від насолоди. Я відходжу у сторонку, тримаючи забруднену руку як най далі, але теж, напевно, з дуже задоволеною фізією. Як не мий після цієї процедури руки, яким духмяним милом не користуйся, блищу добу цей природний парфум (нажаль, не можу сказати, що він приємний) буде непереможний.
Нарешті все закінчується. Кнур, втомлений насолодою, спускається з змокрілої спини коханки, поривається ще щось прошепотіти їй на вухо, та я палицею вказую йому шлях до відступу. Він не втручається і, захмелений від успіху, направляється в рідний кнурятник. Новоспечену претендентку на свиноматку свинарки перегонять у маточник, де та пробуде більш трьох місяців, майже до самого опоросу. Звісно, її очікують багато випробувань: вона може не завагітніти за першим разом, може захворіти під час вагітності, можуть бути патологічні пологи, мілкий приплід або невдала лактація. Але, якщо вона народе достатню кількість поросят і відгодує їх до бажаної кондиції, після відлучення вона ще зустрінеться з Вісімсот П’ятим, або з іншим плідником, та знов відчує смак справжнього свинячого кохання. Коли її, вже стріляній свиноматці, доведеться зустрічатися з кнуром для третього запліднення буде зрозуміло чи дав її перший приплід добрі показники при відгодівлі, чи матиме вона право на чергове парування…
Що до сала…Відкрию вам таємницю - це лише побічний продукт свинарства. Якщо вирощуються свині м’ясних порід при технологічно відповідному утриманні і годівлі, товщина сала на туші, від відгодованої до забійної кондиції свині (100-115 кг живої ваги), не повинна бути товща за два сантиметри. Тільки за таких умов свинина може бути вигідною. Кожен додатковий сантиметр це прямий збиток, незалежно від того викликано це невідповідною генетикою чи порушенням у годівлі. Не дивлячись на те, що щільність сала менша за щільність м’яса, на його утворення йде набагато більше кормів. Ще хотів би вам сказати, що коли ми вирощуємо та забиваємо на м'ясо свиней, цілком можливо, що ми рятуємо від знищення представників океанської фауни, наприклад тунця, чи мешканців змішаних лісів, хоча б тих самих диких свиней. Але коли людина смакує осмалене соломою, просолене, з м’ясним прошарком сальце, яке тане в роті залишаючи масний, насичений смак, її не цікавить практика і теорія вирощування свинини, повірте мені як свинарю.

Що мають знати діти

Дідусева приказка пригадувалася мені неодноразово на протязі життя. Та ось і в мене народилась дочка, яка швидко зростала та любила загадувати цікаві запитання.
Однієї днини ми придбали обновку – нову люстру. Гарнюсінька, з двома рядами огранених пластикових кульок, що звисали на таких же, стилізованих під кришталь, ланцюжках. Мені довелося прововтузитись добрих дві години, поки я приладнав її до стелі. Вкрутив лампочку, увімкнув, і світло грайливо розсипалось по усій кімнаті веселковими скалками. За усіма моїми «стражданнями» уважно спостерігала донька. Вражена видовищем вона, як заворожена, запитала мене.
- Папа, а звідки беруться люстри?
Я на якусь мить замислився, роздивляючись те, що було надійно прикріплено на стелі. Звісно я був впевнений у тому, що на якомусь заводі виготовляють двожильний електричний дріт, на іншому – патрон, певні потужності спеціалізуються на виготовлені чудових, хоча й штучних, кристалів, а збирається це все до купи у якомусь приватному цеху. Можна було розповісти, як автомашинами звозять вузли та деталі, а розвозять по магазинам та базам готові чудові люстри. Але мені здалося, що ця правда буде занадто нудною для шестирічної дитини.
- Для початку беруть стару люстру, - зображуючи цілковиту серйозність розповідаю я, - яка достатньо довго була у використанні, закопують її у землю, удобрюють і гарно поливають свіженькою водою. Потім на цьому місці виростає велике дерево, яке з часом дуже гарно зацвітає. Квіти обсипаються, а замість них з’являються люстри, які швидко підростають і хилять гілля до самої землі, де їх дуже легко збирати.
Я ледве стримувався від сміху, дивлячись на те як у моєї дитини від небувалого здивування збільшились оченята. Нарешті, оговтавшись від почутого, моя донька прийшла до тями.
- Не може такого бути! – Сміливо і справедливо заперечила вона.
- Чому ж, - продовжував жартувати я, - знаєш яка вона важка, я поки тримав рука заніміла, яка ж гілка витримає коли рясно вроде…
Але тут я не витримав і розреготався. Донька спочатку засмутилася, але коли збагнула суть моєї потішної розповіді, теж посміхнулася. При наймі я впевнився в тому, що мою дитину не так-то й легко ввести в оману.

7 лютого 2011 р.

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.