Та, що реагує позитивно

6-2.jpg

16/01/2013

Кожному справжньому ветеринарові, який працює в сільській місцевості, особливо представникові державної ветслужби, доводилося стикатися з проблемою захворюваності великої рогатої худоби на лейкоз.

Господарі-одноосібники, в яких на подвір’ї утримуються одна-дві дійні корови, навіть під страхом заразитися, не готові здавати продуктивних тварин на м’ясо через те, що залишаться без засобів до існування. А якщо згадати про той метафізичний зв’язок, що виникає між господарями і тваринам, то проблема постає ще гострішою. Але трапляються ситуації непередбачувані, вражаючі й водночас дотепні.
...Я стояв посеред двору лабораторії ветеринарної медицини й уважно вивчав результати досліджень рогатої худоби на моїй ветеринарній ділянці. «Негативно... негативно... негативно...», – перегортав стандартні описи. «Позитивно реагує на лейкоз – одна голова», – раптом натрапив на тривожний висновок у четвертому документі. А це вже проблема.
Непросто повідомляти господарям про позитивну реакцію. Вони не вірять, чіпляються за міф про переплутані пробірки чи розповідають про нібито глибоку тільність, про поганий настрій корови в день відбору крові і так далі. Ти стаєш ворогом номер один, тому що приніс погану звістку, вимагаєш знищувати молоко і, врешті-решт, позбавитися корови.
Звичайно, за роки роботи я знав багатьох людей і їхніх тварин, тому встановити контакт і порозуміння із тими, кого спіткала невдача, було не так складно, бо люди мені довіряли. Але цього разу в описі стояло абсолютно невідоме прізвище.
За всіма законами жанру, я маю заїхати в сільраду, запросити з собою представника влади і потім у його присутності вручити власнику хворої тварини припис. Кілька разів я намагався так робити, проте в нечисленного персоналу місцевої ради і без мене справ та клопотів вистачало, а якщо навіть хтось відправлявся зі мною на цей неприємний захід, то хутко ставав на бік бідолашного земляка, і мені велося тільки складніше. Тому я пішов один.
Не поспішаю кликати господарів, заповнюю бланк припису, сидячи в машині, продавлюю текст на другий примірник через копірку. Хто до мене вийде цього разу? Може, здоровенний мужик з товстою самокруткою в роті. Може, шкутильгаючи на своїх трьох, старенька.
Чолов’яга розтопче недопалок, сплюне крізь жовті зуби і, махнувши на мене рукою, засуне той припис у кишеню. Від старенької за якихось п’ять хвилин я дізнаюся все про її тяжке життя. І лейкоз її корови, чиє молоко п’є щодня, видасться не таким страшним, порівняно з її поліартритом чи склерозом...
– Господарі!
На мій окрик реагують індики, обурено кудахкають кури, піднімають з диким ґелґотанням крила сірі гуси. У такому гаморі губиться навіть гавкіт собаки. Я набираю повні груди повітря, щоб усе ж догукатися людей, та ось відчиняються двері і з хати виходить молода господиня. При вигляді привабливої жіночої фігури в легкому строкатому халатику, підтягнутому паском до осиної талії, я повільно і беззвучно випускаю повітря з грудей, а мої брови змінюють хмурість на подив. Жінка тим часом загрозливо береться руками в боки і встромляє в мене повний рішучості погляд.
– Доброго дня, – використовую залишки повітря в легенях, – я ветеринар, проводив дослідження ваших корів на лейкоз...
Вона посміхається, але руки залишаються в бойовому положенні.
– ...Сьогодні стали відомі результати, згідно з якими одна з ваших корів має позитивну реакцію на лейкоз.
Руки жінки опускаються, вона жестом запрошує мене сісти на розташовану біля воріт лавку, сідає поруч і продовжує мене уважно, не перебиваючи, слухати.
– У зв’язку з цим, щоб запобігти зараженню лейкозом інших тварин, корову заборонено утримувати і випасати разом із благополучними тваринами. Молоко від таких корів маєте знезаражувати кип’ятінням, після чого використовувати для згодовування тваринам. Служба ветеринарної медицини наполегливо рекомендує здати хвору тварину на м’ясо, – видихаю я вирок.
Зазвичай, після такого починається найскладніше. Будь-які пояснення сприймаються вороже, навіть попередження про імовірну небезпеку для людей від контакту з твариною піддаються сумніву. І бурхливі дискусії закінчуються нічим. Але цього разу все відбувалося по-іншому. Жінка спокійно підписала стандарти, які я їй дав.
– Ви все правильно зрозуміли? Може, вам щось пояснити? – запропонував я. Мене все ще не покидало відчуття, що ось-ось вибухне скандал.
– Знаєте, лікарю, – раптом на підвищених тонах звернулася вона до мене. – Ви ж ветеринар?
– Так.
– То скажіть, що не вистачає моїм індичатам, якого біса вони здихають?
Такого я не очікував.
– Громадяночко, – відповів я обурено, – вам треба дійну корову забити на м’ясо, а ви про якихось індичат переживаєте!
– Подумаєш, корова! В мене їх аж три, між іншим. Здам одну на м’ясо, гроші отримаю, молоко все одно віддаю за копійки. Та й важко мені, чоловік на заробітках, три корови не тягну. А індичат я дорого купувала, і якщо вони здохнуть, гроші свої я втрачу.
Тверезий спокійний і роздумливий розрахунок молодої господині тоді мене вразив і дещо здивував.
Через кілька днів корову з позитивною реакцією на лейкоз було відправлено на м’ясокомбінат. А я зайнявся опікою хворобливих індичат, і тоді господиня розговорилася й таки зізналася, що забивати корову було дуже шкода, проте заради загального блага жіночка ладна постраждати.

Василь Усатенко,
ветлікар

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.