Спокій нашого села може привабити іноземних туристів

Лялина Світлиця

Олена Щербань (на фото) сидить на своєму подвір’ї в селищі Опішня на Полтавщині. Уже 10 років опікується Етно­ЕкоАгроСадибою-музеєм «Лялина Світлиця». Усередині хати немає зручностей, сучасного ремонту й меблів, але люди до неї їдуть і зупиняються на ніч.

– Беру атмосферою старовини. Відтворила її з допомогою діючої печі, в якій готую для гостей. Посуду та меблям теж по сто років, – розповідає Олена Щербань, директорка «Лялиної Світлиці», засновниця першої на Полтавщині школи сільського зеленого туризму «Традиції гостинності Полтавщини». – Людям насамперед потрібно дати враження від подачі етнотрадицій. Уже потім йдуть дві інші важливі складові для сільського туризму – відпочинок і харчування.
Щоб вражати, жінка вбирається в етнічний одяг, уміє не просто приготувати страву, а при цьому розповісти про неї, заспівати, затанцювати тощо.

– Продаю людям враження, які продукую сама. Поки подаю страву та вкладаю спати, постійно розказую, що тут і як історично, обрядово складалося. Тому й гість у мене специфічний – інтелектуальний. Зелений туризм не може прожити тільки на послугах харчування і проживання. Це невигідно, – каже господиня. – Що таке сільська зелена садиба і сільський зелений туризм? Якщо дуже простими словами, то це садиба в селі, в якій мешкає та працює родина, і вона в цій садибі надає послуги гостинності. Їх можна виокремити за трьома напрямками: харчування, відпочинок, враження. Особисто я спрямовую роботу на те, якщо це село, то тут має бути народна традиція саме цієї місцини, а від цього всього мають бути враження.

Уже 5 років поспіль Олена Щербань улітку на своєму подвір’ї проводить гастрономічний фестиваль «Борщик у глиняному горщику». Просто неба в казанах на печі киплять борщі різних видів, поряд ліплять вареники, пироги, грає жива музика, працюють майстер-класи. На це дійство люди їдуть звідусіль. Цьогоріч її фестиваль виходить на міжнародний рівень.

Олена Щербань – уповноважений представник Всеукраїнської спілки розвитку сільського зеленого туризму в Полтавській області. Вважає, що розвиток українського зеленого туризму гальмує невміння наситити туристів враженнями та емоціями.

– Якщо ще з харчуванням і відпочинком власники садиб справляються, то з враженнями в нас проблема. Зокрема, у нас на Полтавщині лише 8 садиб сільського зеленого туризму. Для тих, хто розраховує на швидкий прибуток у зеленому туризмі, – місця в ньому немає, – каже Олена Щербань. – Ця справа 5 років, як мінімум, не приноситиме чистого прибутку.

Зелений туризм розвивається в усіх регіонах України. Є цікаві пропозиції в Харківській, Одеській, Вінницькій, Тернопільській областях, Кропивницькому, але випереджає всіх Закарпаття. Сюди їдуть туристи з Німеччини, Нідерландів, Франції – країн із високим рівнем життям, дуже урбанізованих, і їх влаштовує відпочинок на території, яка схожа більше не передмістя, ніж класичне село. Проблем із тим, щоб дістатися до ошатних сільських садиб закарпатців, немає жодних: перетнув кордон і ти вже на місці. Дороги, які ведуть до нашого кордону з Євросоюзу, відповідають усім його вимогам. Чого не скажеш про деякі інші регіони, куди потрібно їхати на перекладних або власним транспортом. Ось тут і виникають питання елементарного комфорту.

– Головна проблема, яку підприємці-організатори зеленого туризму не можуть вирішити самотужки, – інфраструктура. Людей, які втікають від урбанізації, влаштовує вбиральня та умивальник надворі. Деякі раді, що нема інтернету, хочуть відпочити від шаленого ритму життя у звичайній сільській хаті, щоб була гарна природа та водойма, – розповідає Євген Олейніков, експерт економічного дискусійного клубу. – А от інфраструктура для туристів важлива. Вони мають убезпечити своє життя й здоров’я Тому важливо, щоб у селі був ФАП, магазин, оперативно реагувала поліція.

Туристи обмінюються інформацією в соціальних мережах, на своїх інтернет-сайтах, залишаючи відгуки та побажання. Ніхто наосліп не їде.

– Статистики в Україні за кількістю туристів, які відвідують наші села, немає. Державної програми не існує. Грантових програм теж немає. Надходження до місцевих бюджетів від цього виду підприємницької діяльності теж не виокремлені, – продовжує Євген Олейніков. – Усе падає на плечі того, хто вирішив узятись за організацію такого виду відпочинку, і громаду, бо без взаємодії з громадою та органами місцевого самоврядування вряд чи щось вдасться організувати.

Людям, які хочуть започаткувати в себе на подвір’ї сільський туризм, експерт радить почати з позиціонування самого себе. Вивчити сторінки туристів у соцмережах. Дізнатися, на що туристи орієнтуються, чого вони хочуть. Обдумати, що нового та цікавого можеш запропонувати й починати активне спілкування з туристичними групами на форумах. Бо хтось хоче відпочити в селі, де залишилося три хати, а комусь потрібно жити в місцевості з багатою історичною чи культурною спадщиною.

– Табличка з написом «Вітаю зелених туристів» навпроти хати не спрацює. Хоча, якщо вже цю садибу знають і тут уже відпочивали, то так можна, – радить експерт. – Але краще поставити табличку з написами, що тут розмовляють німецькою, французькою, польською чи англійською – це вже великий плюс. Питання вирішується дуже просто – запросити до себе волонтерами студентів-практикантів факультетів іноземних мов, які й будуть перекладачами.

Зелений туризм – прибуткова та дуже перспективна діяльність, адже переважна більшість туристів їде з Європи. Туристам не завжди цікаво жити в селі, яке має історію на кілька тисяч сторінок. Вони прагнуть затишку, спокою і мальовничої природи та щоб менше людей мешкало поруч. Але дуже важливо, щоб зустріли, супроводжували, забезпечували впродовж відпочинку й відвезли назад.
– Якщо ми не зможемо забезпечити туристам клієнтоорієнтованого сервісу, ніяка інфраструктура не допоможе, – наголошує Євген Олейніков. – І ще цікавий момент, влада нині виділяє великі гроші на поліпшення інфраструктури, але без урахування вимог і потреб зеленого туризму.

Сервіс включає в себе також вміння господаря бути і дипломатом, і психологом, і прибиральником, і кухарем, і екскурсоводом. Принаймні в цьому переконана Наталія Ковінська. Жінка має садибу неподалік Полтави, яку купувала з чоловіком для дачі. Згодом з’ясувалося, що в цьому селі 1912 року був знайдений скарб хана Кубрата й підтверджено, що там його захоронення. Хан був родоначальником булгар.

– Мені просто пощастило мати садибу в такому місці. І болгари приїздять сюди поклонятися. Був і батько Філіпа Кіркорова. Тож маючи садибу в такому місці, навколо нього будую свої особливі екскурсії, – говорить Наталія Ковінська.
Полтавка радить не боятися братися за зелений туризм, оскільки ця сфера практично не має ризиків. Якщо й вкладаєте гроші, то у свою хату. У будь-якому випадку – собі на користь.

Наталія ОЧКАНЬ, Катерина НАГОРНА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.