Ірина Костюшко: «Наша країна почалася із села»

 заводі у Франції_сайт.jpg

Ірина Костюшко, керівник агрофірми «Зоря», депутат Житомирської обласної ради, побувала на льонопереробному заводі у Франції. Таке ж сучасне підприємство з переробки льону-довгунця Ірина Костюшко мріє збудувати на своїй батьківщині на Житомирщині. Цей регіон свого часу був лідером із виробництва лляного волокна. В області працювало 11 із 56 заводів України з переробки льоноволокна. Тому чи не в кожному селі Житомирщини є люди, які не тільки ткали на заводах полотно, а й вирощували льон-довгунець на місцевих полях. Серед них і бабуся Ірини Костюшко – 89-річна Ганна Степанівна, яка живе в одному із сіл Коростенського району.

– Для Вас льон, напевно, означає більше ніж просто перспективний бізнес-проект?
– Не все вимірюється в грошах. Є речі, які ми робимо для задоволення й тому, що інакше не можна. Моя бабуся працювала в колгоспі, була ланковою. Удень – на полі біля льону, увечері – удома біля чоловіка, дітей, худоби. А вночі ще й ткала килими. У неї досі є п’ять нових килимів. Це її молодість, її спогади, її життя. Випросила в неї собі на подарунок один килим, то вона мені розповіла, що її приятелька подарувала такий же килим сину. Приїхала до них, а вони його розіслали на веранді на підлозі й ходять по ньому в брудному взутті. Це дуже символічно, бо не можна топтатися по нашій історії, наших традиціях, по тому, що святе. Льоновиробництво – це відродження наших традицій, історичної та культурної самобутності. Збережемо льон, збережемо те, що робили моя бабуся й тисячі таких бабусь по всій Житомирщині. На гербі нашої області є квітка льону. Він має бути й на наших полях, інакше наші онуки думатимуть, що льон – це якась фіалка. Тому його зараз треба зберегти й відродити виробництво полотна. Відродження льону – це моя міссія, а вже потім бізнес.

Ірина Костюшко за першою освітою лікар. Після медичного інституту й інтернатури працювала лікарем акушером-гінекологом. Потім мала успішний фармацевтичний бізнес. Згодом закінчила школу бізнесу при Національному університеті «Києво-Могилянська академія», продала фармацевтичний бізнес і повернулася в село, на рідну Житомирщину. Придбала корпоративні права і стала власником агрокомпанії «Зоря», яка серед інших культур вирощує й льон.

– Чому такий поворот?
– Усе життя сама себе виводжу із зони комфорту. Коли досягаєш успіху, можеш ним насолоджуватися й жити спокійно, комфортно. Але визнання власного успіху – це перший крок до поразки. Досягла чогось – нова мета, уперед.

– Депутатство – це черговий крок уперед?
– Тут інше. Коли почала працювати у своєму агрогосподарстві, побачила, скільки в людей у селі проблем і потреб. І вони скрізь однакові – дороги, освітлення, вікна, дахи в школах, ФАПах. У фельдшера навіть нормального велосипеда немає, щоб до хворого поїхати, не кажучи вже про ліки чи тонометр тиск поміряти. Усі ці люди раніше важко працювали в колгоспі, і колгосп, поки був, якось брав участь у житті села. Тепер, коли його нема, – за великим рахунком, нікому немає діла до тих людей. Вони замолоду нічого, крім важкої праці, не бачили й зараз далеко не в найкращих умовах і забезпеченні живуть. Мало які новостворені агрохолдинги соціально розвивають села, вони більше розвивають свої компанії. Ми допомагаємо, але всім допомогти я не в змозі. У нас у районі більше 22 тисяч людей. Подумала, що більше зможу допомогти людям зі свого району, якщо буду депутатом обласної ради.

– Вдається?
– Це найкраще знають мої виборці. І нехай оцінюють не за тим, що я сказала, а за тим, що зробила. У моєму окрузі 37 сільських рад. Допомогла за два роки 32. Відповідальність за них – це і є депутатство. Хоч селищної, хоч Верховної Ради. Депутат – це й відповідальність за свого виборця, і приклад для нього. Зараз мало людей, які є прикладом поведінки для інших. Гідної. Почасти публічні люди-політики роблять не найкращі вчинки. І якщо вони собі дозволяють певні речі, то який вони подають приклад своїм виборцям, які на них дивляться?

– Хто для Вас є таким прикладом?
– Після закінчення медичного училища в 17 років я прийшла працювати у військовий госпіталь головною сестрою хірургічного відділення. Я була щаслива. Мені здавалося, що моя мрія здійснилася, і я тут працюватиму все життя. Але у відділенні був лікар, який мені сказав: «Ірино, треба вступати до інституту». Це був 1987 рік. На одне місце було сім бажаючих. У більшості зв’язки, домовленості, а в мене ніде нікого. Я це намагалася йому пояснити, а у відповідь – фраза: «Іро, а чим Ви гірші за них?». Я почула його. Чути й почути – це різні речі. І тепер, коли я лякаюся труднощів, охоплюють сумніви, що в мене щось не вийде, у мене в пам’яті спливає оця фраза: «А чим я гірша за інших». І тепер я думаю, а чим Україна й українці гірші тієї ж Франції, яка зараз є лідером з вирощування й переробки льону?

– Так, але мало мріяти, потрібно діяти. Це, до речі, Ваша фраза.
– Так і є. Цього літа ми вже втретє провели Фестиваль льону, ідеологом, організатором і спонсором якого була я. Цього року він став міжнародним. У ньому взяли участь Франція, Бельгія, Білорусь, ПАР та інші країни. Я є засновником Громадської спілки «Асоціація розвитку льонарства і коноплярства України», і ми лобіюємо інтереси агрокомпаній щодо участі держави в підтримці відродження льонарства в Україні. Це майданчик для спілкування аграріїв, науковців, влади і водночас велике свято для людей. Більшість із них уперше побачили авіа- та кінне шоу, повітряні кулі, концерт відомих зірок естради. Знову ж, якщо в селі є свій колектив, то вони мають де виступити, показати себе. Це більше соціальний проект, який значною мірою підтримує компанія «Зоря». Я вважаю, що довгостроковий бізнес не може фомуватися без соціально-етичних норм.

– Як керівник цієї агрокомпанії, Ви, напевно, зацікавлені в Земельній реформі й очікуєте скасування мораторію на продаж землі?
– Людина повинна мати право розпоряджатися своєю землею як вона хоче і коли хоче. У тому числі й продати й витратити гроші на свій розсуд, а не чекати, коли їй за оренду паїв привезуть зерна чи щось ще, що їй, може, і не потрібне. Але земля – це наш найголовніший актив, і до її продажу потрібно ставитися зважено, щоб вона не потрапила до рук іноземців. Має бути ринок землі й жорсткий контроль із боку держави, бо це наша продовольча безпека. А також створений земельний банк й такі умови, щоб землю могли купити дрібні та середні фермери, а не лише великі холдинги. Ми повинні думати про збереження своєї землі, а це й збереження села. Уся наша країна почалася із села. Місто завжди конкурувало із селом. Вабило людей вищою зарплатою та комфортнішим життям. Але місто не годує, а потребує. Годує село. Земля – наш найголовніший капітал.

– Як Ви бачите розвиток фермерства й села?
– Кооперація. Виростити фермери можуть, але ще потрібно й переробити, зберегти. Зрештою, продати за вигідною ціною. Ту ж техніку далеко не всі можуть купити, чом би не об’єднатися чи не створити обслуговуючий кооператив? Наш шлях – це об’єднання для зменшення витрат і збільшення доходів. Цьогоріч почала діяти Державна програма підтримки кооперативів, а в державному бюджеті на 2018 рік на кооперацію передбачено 500 мільйонів гривень, що, до речі становить 50% від загальної  суми за програмою підтримки розвит­ку фермерських господарств. Кооперація повинна відбуватися з метою створення доданої вартості – навколо потужностей зі зберігання та переробки продукції. Обговорюючи розвиток села, не можливо не згадати про адміністративну реформу  щодо створення ОТГ – це можливості для села, але люди повинні почати проявляти ініціативу й діяти. Насамперед усвідомити, що ми – українці, господарі своєї землі й на своїй землі. Український народ, а не народ України. Якщо не кожен із нас, то хто й чим ми гірші за інших – це має спрацювати в кожному. Потрібно розвивати нові перспективні напрямки, і це не тільки льон, а й органічне землеробство.

– Наскільки знаю, Ви вже цим теж почали займатися.
– Ми пройшли в нашому господарстві важкий довгий шлях до отримання сертифіката на органічне виробництво. Там жорсткий контроль від ґрунту й насіння, технології вирощування. І мені цей контроль подобається. Бо якщо людина платить вдвічі-тричі дорожче за органічний продукт, ніж за звичайний, то вона й має отримати відповідну якість. Органічне виробництво також допоможе зберегти наші ґрунти, бо, вбиваючи їх, ми вбиваємо самі себе.

– Чи є льон саме тією культурою, яка відновить ґрунти?
– Льон – це технічна культура. Ними має бути засіяно 25 відсотків ріллі. Тоді можна дотримуватися сівозміни й давати можливість ґрунту відновитися. Але в нас як технічну культуру здебільшого сіють соняшник, бо це швидкі гроші навіть без переробки. Водночас соняшник виснажує землю значно більше, ніж льон. Ним засіяно понад 40 відсотків посівних площ, а це – неприпустимо. На одному й тому ж місці соняшник можна сіяти лише через сім років. Льон – через п’ять. Це альтернативна культура, яку потрібно розвивати, а водночас і її переробку. Тому насправді відновлення льонарства й будівництво заводу – це не тільки робочі місця та затребуваний на світовому ринку напрямок, а й збереження наших земельних ресурсів.

– Ваша робота депутатом в обласній раді сприяє просуванню цих ідей?
– Я очолюю комісію АПК при обласній раді. Ми розробляємо й подаємо на розгляд такі проекти й програми, які відродять галузь й відповідно село. У мене є можливість через обласну раду донести до Верховної Ради важливі питання, звернути увагу на ту чи іншу проблему. Наприклад, захисні лісосмуги – це один з останніх проектів, який я запропонувала. Лісосмуги – невід’ємна частина земель сільськогосподарського призначення. Від них залежить 15 відсотків урожаю, але вони зараз нічийні. Нема власника, то нема й догляду. До того ж їх вирубують. Втрачаємо лісосмуги, втрачаємо врожай, а разом із ним і продовольчу незалежність. Отож, потрібно думати не про те, як швидше розпродати наші українські землі, а бути їх справжніми дбайливими господарями, та піклуватися про збереження їх родючості, а належний стан лісосмуг тому запорука. Потрібна й фінансова підтримка від держави. В усьому потрібна злагоджена й системна взаємодія влади, бізнесу та науки.

З Іриною Костюшко розмовляла Мирослава СОКОЛОВА