Сад їхнього кохання

Сад їхнього кохання

Мирон несамовито гамселив сокирою по яблуневому стовбуру, що стогнав під гострим лезом, яке виблискувало, ніби срібло на сонці. Він ковтав солоний піт, що стікав по зморшкуватому втомленому обличчю, котре за останні десять літ постаріло на піввіку. Яблунька тремтіла, здригалася, але не здавалася, наче його надії впродовж останніх років, відколи він чекав на свою Василину. Та, зрештою, скрипнула, зойкнула, впала і завмерла, обхопивши вітами-косами довкола себе земельку, з якою за стільки років зрослася. «Все. Остання», – видихнув Мирон і, обхопивши руками голову, не остерігаючись чужих вух, важко застогнав.

…Мирон привів до хати Василину, коли їй виповнилося лише сімнадцять. Закохався по самісінькі вуха. Молода дружина тулилася до кремезного та сильного чоловіка, ніби берізка до дуба. Газдували справно, дарма, що без батьківської допомоги. До року й дитинка знайшлася до боку. А восени Василина, заглядаючи чоловікові в чорні, ніби ніч, очі, попросила:

– Посади мені сад, Мирончику, та такий великий, щоб, коли яблуні зацвітуть, світу Божого не було видно.

– Для тебе зроблю все, що забажаєш, і сад нашого кохання виплекаю, – обняв він дружину. Уже наступного дня привіз із розсадника кілька яблуньок. Через тиждень копав лунки під груші. А через два роки в садибі росли найкращі сорти черешень. Стікали роки за роками. Цвіли Миронові яблуні, а Василина купала в них свою молодість. Та одного року забажалося господареві заробити більшу копійку, бо доня підростає, в інститут час, дивись, і заміжжя не за горами. Тож подався Мирон у Чехію на довгі два роки. Працював, як віл. Від туги за родиною рятували лише телефонні дзвінки.

– Ти, братику, приїжджай скоріше, – кумове попередження пролунало для Мирона, ніби грім із ясного неба.

– А що трапилося? – допитувався він.

– Тут двома словами не розповіси, – і в слухавці запікало. Серце йокнуло. Спробував додзвонитися до дружини – поза зоною. І поки чекав на розрахунок, не переставав набирати Василинин номер, та марно. А коли повернувся додому, застав порожнє подвір’я: ні дружини, ні доньки, ні їхніх речей. Тільки сад, що заповнив обійстя рожево-білою піною. Сусіди розповіли, що стояли в їхньому селі приїжджі будівельники, міст через річку споруджували. Затьмарив розум Василині один із них, а потім забрав із собою невідомо куди.

Зчорнілий, тільки через тиждень вийшов Мирон із хати. Село аж завмерло, як побачило колись вродливого та ставного чоловіка, а нині згорбленого від горя одинака, що безпорадно блукав власним садом від яблуні до яблуні. А ті цвіли, як ніколи раніше, ще більше ятрили рану, виймали душу. Потім узяв сокиру, замахнувся на наймолодше деревце і… опустив лезо не в силі завдати дереву болю, від якого сам згорав. І так довгі п’ять років – дивився на сад і чекав, чекав і дивився, подумки проклинаючи і його, і долю в надії що, зрештою, всохнуть обоє. Але сад не здавався. І Всевишній у нього життя не відбирав, тільки сивини додалося в колись чорну густу шевелюру. Нарешті не здригнулася рука – і перше дерево впало. За ним друге, третє…

 – Щось мені, доню, зле, – тихо озвалася Василина до дочки, відкладаючи вбік недошитий рушник. - Так у грудях пече.

– Може, «швидку» викликати? – насторожилася дівчина.

– Мо’ пройде, як полежу, а ти попорайся в хаті. Прилягла і заснула.

– То я спала серед білого дня? – прокинулася раптом. – От лихо! Але який гарний сон я бачила: ніби ходжу по нашому саду, а яблуні сиплють мені цвіт у руки, сиплють…

– Мамо, осінь надворі. Та й пора нам уже повертатися до батька. Відчуває моє серце, він давно простив. Годі по чужих кутках тинятися.

– Ні, донечко, не простив. Таке не прощається…

…Коли від останньої яблуні зостався лише скорботний слід, Мирон безпомічно опустився на землю і обхопив руками голову: «Прощаю, – видавав із себе. – Господи, і Ти мене прости, бо слабкий духом. Втамуй мій біль, загаси полум’я в серці, що зветься коханням…» Його слова підхопив осінній шпаркий вітер і поніс далеко-далеко, де, тримаючи доччину руку, відходила в темінь ночі Василинина душа. «Я ж казала, що без саду не жити мені», – то були останні слова, які прошепотіли її спраглі вуста.

Наталія ЛЕГКА

06.07.2017

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.