Двічі заслужений

Справжній козак!

Говорять, двічі до однієї річки не увійдеш. Але як мінімум одній людині це вдалося. Олег Григор’єв, носій образу запорізького козака, звання заслуженого артиста України, отримував двічі

– Як так вийшло, Олеже?

– 20 серпня 2009 року в одному із запорізьких театрів відбулося офіційне вручення мені цього звання. Але після кількох годин пролунав дзвінок губернатора, який повідав, що із секретаріату Президента (на той момент це був Ющенко) прийшло розпорядження, що він особисто хоче вручити мені звання. Через деякий час я отримував той самий знак і посвідчення вже з рук Президента в Києві.

– А ви козак із народження чи це надбання?

– Напевно, це закономірно, враховуючи моє дитинство. Народився я в колисці козацтва, селищі Верхня Хортиця. Це місце, де розташовується заповідник «Запорізький дуб». Дітьми ми любили гуляти біля цього вікового дерева. Дід Дейкун, доглядач історичної реліквії, часто розповідав нам про козаків. Із дитинства в пам’ять запали мені його слова: «Вчіться, хлопці, триматися за свою землю так, як колись козаки, як тримається своїм корінням цей дуб». Мій батько прекрасно малював, і часто героями його картин були козаки. Певний період життя я провів у Ленінграді на службі в армії. Потім навчався у Російському державному педагогічному університеті імені А.І. Герцена. Там і почалася моя акторська робота. Я був задіяний на естраді як артист оригінального жанру – фокусник. Служив у дитячому оперному театрі. А 1991 року повернувся на Батьківщину, так би мовити, за покликом предків. Стало погано зі здоров’ям у мого тата, і я був зобов’язаний знаходитися поряд. На початку 1990-х на острові Хортиця стали відроджуватися традиції козацтва. Утворився кінний театр, керівництво якого запропонувало мені роботу. Єдиною умовою зарахування мене до трупи було зовнішнє перевтілення в козака. Довго я не думав. Увечері запропонували – уранці з оселедцем і вусами я був на Хортиці.

– Чи важка «козацька ноша»?

– За 26 років я практично вжився в цей образ. Не можна сказати, що і спосіб життя в мене козацький. Їжджу не на коні, а на сучасній машині, ношу не лише шаровари і жупан, а й модні костюми. Але стан душі козацький однозначно. Ніхто з мого оточення вже й не уявляє мене інакше. А щодо відвідувачів, то часто чую: «Як приємно бачити живого козака». Виходить, що я для них не ряджений, а майже реальність. Починалося все з примітивних прогулянок у вишиванках верхи для туристів. Потім ми з однодумцями створили кінний гурт і стали показувати невеличке шоу, у програмі якого були як елементи циркової майстерності, так і автентичні козацькі бойові трюки. Кожен елемент козацької майстерності ми намагалися відтворити по крупинці. Інколи коні підказували своїми рухами, як би наші героїчні предки повелися в тій або іншій ситуації, їдучи верхи. Згодом усе це переросло в кінний театр «Запорізькі козаки».

– І тепер образ, створений вами, працює на вас?

– Не лукавитиму, мій образ – непогана допомога у фінансовому плані. Мене запрошують на зйомки в кіно, на телебачення, різні корпоративи, тому що в цій ніші я практично єдиний артист такого амплуа. Родзинка мого виступу – номер посвячення в козаки. Це не просто акторська гра, а поводження з козацькою зброєю, в цьому випадку з батогом, хоча володію і шаблею, списом, козацьким луком. Для цього я вивчав історію козацтва, його традиції, інакше мій образ, погодься, був би просто пустушкою. Вартість моїх виступів залежить від платоспроможності замовника. Можу прийти на невелике весілля, щоб привітати молодят, можу – на чималий корпоратив. Як правило, гонорар становить від 500 до 8000 гривень. Найбільше людям подобається обряд посвячення в козаки. Він, звісно, театралізований, із жартами. Скажемо, мій помічник, під час вибивання мною батогом гілочки підливає під героя обряду воду, імітуючи його переляк. Разом із тим це дійство передає зухвалість, відчайдушність козаків. Таких якостей воно вимагає й від того, кого посвячують. Під час обряду я батагом вибиваю гілочку, яку учасник тримає в зубах або руках. Потім даю випити стакан горілки з козацької шаблі. Зрозуміло, що людині, яка чекає удар батогом, потрібна певна сміливість. Відомо, що серед козаків не було жінок. Але й ми не на Січі. Шоу є шоу. Першою жінкою, яку я посвячував, була російська співачка Надія Бабкіна. Нервував, звісно, але й вона має ще той характер! Наразі мене запросили на корпоратив жіночого колективу. Там мені доведеться посвячувати в козаки семеро дівчат і їхнє керівницю. Навіть не уявляю, як це виглядатиме. Вирішуватиму вже на місці.

– Напевно, були замовлення, які найбільше запам’яталися?

– Якось мене запросили на захід під Києвом, 1 січня. А сучасні козаки – вони теж люди, і Новий рік відзначають не гірше за інших. Отже, можете уявити мій стан. Але треба їхати. Кілька кілометрів від київської філії нашого кінного театру до вказаної дачі ми проскакали верхи. Приїхали за адресою, нам накрили шикарний стіл. І раптом у розпал свята почали з’їжджатися джипи. Із одного з них вийшов Ющенко з дружиною. Захотіли прокататися на санях. Бажання замовників – закон. Я запряг коней у сани, і ми відправилися на прогулянку, щоправда, із цілою свитою охорони. Раптом я повернув до лісу. Не подумав, що там жоден позашляховик не проїде. Ой чого я потім лише не наслухався від начальника охорони президента! Проте ті, кого катав, залишилися задоволені.

– Що, по-вашому, успіх і як його добитися?

– Моєму успіху посприяли, у першу чергу, батьки. Коли мені було 5-6 років, тато возив мене до своїх батьків до Чувашії, де я вперше сів верхи на коня. Материнську підтримку я відчував у кожному своєму починанні. Сьогодні я шкодую лише про те, що мій батько не дожив три місяці до вручення мені звання заслуженого. Він щиро порадів би за мене! Успіх – це коли ти впевнений: те, що ти робиш, правильно. Особливо, якщо ти займаєшся творчістю, як у моєму випадку. І, напевно, коли тебе починають упізнавати на вулиці навіть діти. Благо, що в моєму віці це не привід задирати носа.

Олег ЛОКТЄВ