Коли крокодили не голодні

Наталя Компанцева

Киянка Наталія Компанцева рятувала полярників, випадала з гвинтокрила та спостерігала первісне життя в Ефіопії

Нещодавно по телевізору показали фільм 1991 року випуску «Вірний Руслан». Табір, який охороняв караульний пес Руслан, під час хрущовської відлиги, ліквідовано. Собаку проганяють, і відтоді сенс його життя втрачається... Чому ця історія не залишає байдужим, розумієш, тільки коли дізнаєшся, що оператором стрічки є жінка – Наталія Компанцева. Згодом Наталія Володимировна взяла до рук фотокамеру. Її світлини розповідали про Україну відвідувачам фотосалонів у Ризі (Латвія) та Ташкенті (Узбекистан), Бірмінгемі (Великобританія) та Алгарве (Португалія). А українцям вона показала романтичні куточки Парижа, просякнуті світлом пейзажі В’єтнаму, загублений світ Ефіопії. Організувала міжнародну жіночу виставку «Очима дітей», в якій беруть участь її колеги з 17 країн.

– Наталіє Володимирівно, мало хто ризикує змінювати життя кардинально. Ви ж це робили кілька разів. А про що мріяли в школі?

– Тільки про кіно! Хотіла вступати до Інституту кінематографії в Москві, та батьки були проти. Мама навіть згадала про свого однокласника, режисера одного з ленінградських театрів, і той написав мені, що навряд чи мене зарахують на операторський факультет, але додав: «Якщо кіно – твоя доля, воно тебе знайде». Вступила на біологічний факультет – не сподобалося. Вирішила перевестися на медичний. Але, попрацювавши на «швидкій», зрозуміла: медицина – не моє. А знайти нарешті «своє» допомогло хобі. В юності я займалася волейболом, виступала на змаганнях за Київ і Україну, далі захопилася альпінізмом, згодом – водним туризмом. І завжди зі мною був фотоапарат. Знімати мені дуже подобалося, і я покинула себе обманювати. Подала документи до кінооператорського факультету Київського театрального інституту.

– Скільки років вам було?

– 32. Ректор – академік Іван Корнієнко, побачивши мене, єдину дівчину серед хлопців, здивовано констатував: «Дівчина! Гарна дівчина!». Його особисте втручання і врятувало мене від чоловічого шовінізму приймальної комісії. В інституті з режисером Мар’яною Остахнович ми зняли кілька фільмів і стали лауреатами фестивалю «Молодість».

– Невже все йшло гладко?

– Не все, дипломну роботу я ледь не зірвала. Два тижні з групою ми сиділи на косі в чорноморському заповіднику і буквально чекали з моря погоди. Проте дощі йшли без упину, і ми вирушили додому. По дорозі заїхали в одне господарство, де розводили диких качок. А в чайок саме був шлюбний період. Самці виконували в повітрі вигадливі танці. І тут один мисливець вирішив похизуватися й зробив влучний постріл – закривавлена чайка впала на пісок. І раптом мене осяйнула ідея: фільм має бути про захист тварин. «Повертаємося! – кажу групі. – Якщо буде сонце, нам вистачить одного дня». Заставкою до стрічки стали силуети птахів у польоті й мисливців із рушницями на тлі сонця, що сходить. Колеги допомогли з комбінованими зйомками, фільм став сенсацією, і його не один раз демонстрували по телебаченню.

– Гарне кіно зазвичай знімає дружний тандем. Ви мали постійного співавтора?

– Режисер Володимир Хмельницький навчав мене азам кінематографії. Наш документальний фільм «Здравстуй, море» отримав золоту медаль Міжнародного фестивалю в Кишиневі. Водночас ми зняли й два художні фільми «На прив’язі біля злітної смуги» та «Вірний Руслан». «Руслана» знімали в Республіці Комі, у виправних таборах і на лісоповалі. Жила я в «номері люкс» – камері два на два метри, де відбували покарання спочатку дружина Молотова, потім співачка Лідія Русланова. У масовці брали участь ув’язнені. Треба було пояснити їм завдання. Я дуже хвилювалася. Пам’ятаю, вийшла й кажу: «Товариші зеки! Дуже прошу вас допомогти». І вони поставилися з розумінням.

– Не боялися їхати до місць позбавлення волі, та ще на край землі?

– Навпаки, було дуже цікаво! Ще раніше я напросилася асистентом оператора до Віктора Шувалова. Наш маршрут був таким: Находка – Магадан – Камчатка. Ось де справжній край землі! А взагалі я вісім разів була за Полярним колом.

– Для жінки-оператора експедицій без екстриму, мабуть, не буває?

– Саме так. Прилетіли якось в Арктику на станцію СП-28. Полярники, побачивши мене, не соромилися у висловах. Жінка на крижині – те саме, що й на кораблі. На щастя, прикмета не справдилася. Фільм «30 секунд вільного падіння» зняли благополучно. Досі пам’ятаю, як із Іл-76 викидали на парашутах контейнери з пальним, як установлювали рекорд із затяжних стрибків в умовах Арктики, як рятували полярників із сусідньої СП-27.

– А що з ними трапилося?

– Крижина, на якій розташовувалася станція, тріснула, провіант і всі припаси віднесло в бік Канади. У чотирьох полярників, які зимували із собакою, залишився тільки намет. «Пальне – це добре, – відповіли вони на радіограму. – А буханця хліба не знайдеться?».

– Це ви там випадали з гвинтокрила?

– Ні, це вже на Кубані. Знімали фільм для салона Ле Бурже. Треба було показати різну техніку в дії, у тому числі, вертольоти на службі АПК. Для таких зйомок використовується або спеціальне крісло, або знімаються двері й оператор, прив’язаний монтажним поясом, сідає на край. От я сиджу, знімаю, камера висить на шиї і раптом К-2 крениться майже на 90 градусів, я вивалююся й зависаю на поясі. Хвала Богові, камера вціліла!

– А самі то як?

– Нічого, тільки зуб камерою вибило. Колеги втягнули мене в кабіну. «Що це було?!» – питаємо в командира. Той мовчки шукає майданчик для посадки і потім, увесь мокрий, зі «смачними» епітетами, пояснює, що вивертався від орла. Якщо птах потрапить у гвинт – аварія. Або катастрофа.

– Ну хоч на пенсії живете без форс-мажорів?

– Спостерігаючи, як життя проходить повз мене? Це вже ні! Кілька років тому я брала участь у прес-турі до Ефіопії. Так з’явилася виставка «Загублений світ, або Подорож у глибину сторіч». Мандрували на чотирьох джипах, подолали п’ять тисяч кілометрів. Відвідали різні племена. Одне було дуже войовничим, озброєним автоматами Калашнікова. СРСР колись побудував там завод із виготовлення зброї і два – з випуску патронів. За дві корови можна купити «калаш».

– Ого як дорого!

– У них корови – шкіра та кості, ще і з горбом, як у верблюда. Зебу називаються. Щоб эфіопів сфотографувати, треба заплатити 2 бири (20 центів) за кожного. У племені мурсі розцінки вищі – 5 бир. Живуть вони високо в горах, і харчуватися там нічим. На ринках панує натуральний обмін. Можна обміняти, скажімо, гілки бамбука на лушпиння з кави. Сама кава їм не по кишені. Усього 80 племін. В одному з них є молодий король, котрий в Англії отримав дві вищі освіти. Резиденція правителя – з якихось паличок, церква – під солом’яною стріхою. Поки король проводив платну екскурсію, збоку крутився босоногий хлопчина в дранті – його спадкоємець! Плем’я займається терасним землеробством, віддаючи королю частину врожаю.

– Що ще вразило в Ефіопії?

– Заповідник і озеро Тана, з которого бере початок Блакитний Ніл. На його берегах тисячі пеліканів, бегемотів, крокодилів. Сфотографувати бабуїнів ніяк не вдавалося. Вони миттєво попереджали інших про небезпеку. Тільки один величезний самець стояв на задніх лапах і просив смачного. Не встигли мої попутники з Одеси дістати банан, як бабуїн миттю заскочив до машини і вихопив смаколик. Ми були в шоці. Та й згодом, коли на моторці підпливали до 6-7 метрових алігаторів, душа була не на місці. Варто було здоровилі махнути хвостом, як від човна нічого б не залишилося. «Не хвилюйтеся, – заспокоїв гід, – я воджу туристів, коли крокодили не голодні».

Ніна СОТНИК

23.05.2017