У царстві баранчика Шона

Дмитро Огньов

Фермер із Дрогобича ламає стереотипи: довів, що вівчарство – справа вигідна, а сільський побут – це не завжди бруд і сморід

У цьому весь Дмитро Огньов: якщо відчуває, що гра варта свічок, одразу береться до справи. Він – типовий міський бізнесмен. А на село прийшов, щоб підняти непопулярну галузь тваринництва – вівчарство. Три ферми Дмитра вражають чистотою та порядком, а сам підприємець скоріше нагадує голлівудського актора, ніж селянина.

– Дмитре, чому саме сільське господарство, адже ви мали непоганий столичний бізнес у транспортній сфері?

– Переїхати з Києва до мого рідного Дрогобича змусили родинні обставини. Мій старший син страждав від алергії, чималу роль у цьому відіграли погана екологія, ненатуральна їжа. Спочатку планували невеличку сімейну ферму, щоб забезпечити себе якісним харчуванням. Думали: придбаємо кілька видів тварин і на цьому зупинимося. А вийшло так, що сконцентрувалися на вівцях. Нині на трьох наших фермах нараховується 3000 голів.

– Вас не лякало те, що ця галузь в Україні фактично занепадає?

– Вона вже занепала. Але я не з лякливих. Якщо хтось цим успішно займається – чому ми не зможемо? За офіційною статистикою, в Україні 1,2 млн овець, а реально, причому з усіма приватними дворами, у чотири рази менше. Із ними не проводиться селекційна робота. Ні ветеринарів, ні науковців, які знаються на вівчарстві, у жодному регіоні нам знайти не вдалося. Фахівці старої школи «заточені» під радянські стандарти, які вже не працюють.

– Чому так сталося? Бо ж у світі вівчарство популярне.

– У СРСР вівці були потрібні, щоб забезпечувати населення, особливо численну армію, теплим одягом і взуттям. Синтетики було мінімум, народу – багато. М’ясне вівчарство на той час майже не розвивалося. Однак 25 років тому тенденції змінилися, у тому числі й у швейній промисловості, проте на це ніхто не відреагував. Що маємо в результаті? Якщо вівці й раніше були при колгоспах не головними тваринами, то зараз їх просто вирізали, як непотріб. Адже породи, запрограмовані на вовну, дають мало м’яса і, відповідно, жодного прибутку.

– Які ж тоді породи вигідно нині тримати?

– М’ясного напрямку – меринос, бергшаф, суффольк тощо. Саме таких ми розводимо. Це європейські чистопорідні тварини. Зовні вони значно більші, ніж ті, які ми звикли бачити в Україні. М’ясо – без жодного присмаку та запаху, дуже ніжне. На виході в п’ять місяців маємо класичну гастрономічну тушу вагою 25 кг – загальноприйнятий світовий стандарт. У селі Лєтня Дрогобицького району ми заснували величезну за мірками Європи ферму. Через розмір – а на ній утримується 2000 голів – вона не зовсім вписується у фермерську концепцію. Інша справа – ферма в Залужанах, де живе і працює лише одна родина. Зараз плануємо відкрити там ресторанчик і міні-базу відпочинку на чотири будинки. Таким чином, людина зможе приїхати, спостерігати за вівцями, спробувати баранину та відпочити. Як захоче, то й роботу дамо! Ось так виглядає всебічний європейський підхід. До речі, голова села сам прийшов і запропонував відкрити в них на території ферму. Хоч робочих місць там зовсім мало, підприємство такого рівня підвищує статус села. Також ми взяли шефство над місцевими закладами освіти, що теж подобається людям.

– А як проходила акліматизація порід? Часто кажуть, що тваринам важко звикнути до нового середовища.

– Якщо говорити про тірольського або австрійського бергшафа (з німецької – «гірська вівця»), то він зовсім не вибагливий. Особливо добре почувається на високогір’ї. Із мериносом, що славиться своєю тонкою вовною, яка не «кусається», також не було особливих проблем. А ось чорно-білий шотландський суффольк – славнозвісний баранчик Шон із мультику! – потребує більше уваги. У нього період адаптації затягнувся, і це проявилося в окотах. Поки що ця порода для нас декоративна, а не промислова. Суффольки та бергшафи мають цікаву рису: у сараї чудово співмешкають, а от на полі розбігаються в різні боки. Ще одна незвична особливість – здатність входити в охоту будь-коли, а не тільки в серпні-вересні, як українські вівці. Відповідно, останні мають один окот на рік, а імпортні більше. Щоб було зрозуміло, наведу такий приклад: у сотні українських овець народжується 100 дитинчат, а імпортних – 150. Окрім м’яса, усі наші три породи дають чудову вовну та молоко, але ми овець не доїмо принципово, щоб ягнята отримували все для повноцінного розвитку. Жодних особливих умов тварини не потребують: улітку – трава та свіже повітря, узимку – тепло і сухість. Ну і якісний раціон, звісно. Без цього ніяк.

– Кажуть, що у вас на фермах – ідеальна чистота: усюди тротуарна плитка, приємно пахне сіном, вівці ніби щойно з душу...

– Є правильно сплановані приміщення та щоденна невтомна праця. Левову долю робіт, як зовні, так і всередині ферми, виконують на тракторцях. Вони чистять усе навколо кормових столів, у зонах, де стоять тварини. Звичного сільського бруду, змішаного з гноєм, ви там не побачите. Бувають курйози, коли наші гості бідкаються, мовляв, забули вдома гумові чоботи, на що я гордо кажу: «Ну що ж, тоді підемо на підборах!» Для Європи це норма. У нас тепер теж.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про будівлі, де живуть вівці. Це правда, що ви власноруч їх проектували?

– Так. Моя перша освіта – інженер-будівельник. Щодо ангарів для овець, то нічого особливого там немає. Просто максимум дерева, повітря та екологічно чистих матеріалів. Важливо обирати саме місцеву сировину, це грає велику роль. Загалом сам принцип утримання тварин кардинально відрізняється від того, що було при СРСР. Та й люди працюють інші: брудних, нечесаних селян напідпитку серед 12 наших працівників ви не знайдете.

– Як часто буваєте на фермі?

– Майже щоденно. Бізнес у сільському господарстві – це та справа, що не робиться на відстані. Контролювати, коригувати, підлаштовуватись… Якщо, наприклад, у птахівництві ще можна запрограмувати певний раціон і дотримуватися його тривалий час, то з вівцями так не виходить. Самиці на різних термінах вагітності, а значить, є неодночасні окоти, потім треба спостерігати за лактацією, станом ягнят, годівлею... Залежно від цього формується раціон. Окрім цього, треба контролювати поля, засіяні на корми.

– Ваші ферми славляться не тільки взірцевими вівцями, а й дитячим табором відпочинку. Розкажіть, чим зацікавлюєте дітлахів?

– Як не дивно, працею. Діти із задоволенням доглядають тварин, годують їх, вигулюють, доять. Особливо це приваблює маленьких жителів міста від 7 до 12 років, які віддалені від живої природи. Крім сільської праці, пропонуємо різноманітні заняття, ігри, розваги – усім цим опікується моя дружина Наталя та її помічники, професійні вихователі й вожаті. Зміна триває 12 днів. Торік було так багато бажаючих, особливо з Києва, що довелося додати ще одну зміну.

– Ваші діти також живуть у цьому таборі?

– Аякже! Молодший Григорій узагалі опинився там у п’ять років, уперше без мами-тата. І нічого, впорався. Узагалі, усі батьки помітили, що їхні чада стали самостійнішими: віддали нам малечу, а отримали дорослих дітей. Самі прибирають, перуть, їсти готують.

- Дмитре, як ви думаєте, ваші сини стануть продовжувачами родинного бізнесу?

– Важко сказати. Але певні уроки вони отримують уже зараз. Наприклад, минулого літа самостійно заробили десять тисяч гривень чистого прибутку на власній міні-фермі. Я вважаю, що для двох хлопчиків 6 і 10 років це чудовий результат! Як саме? На заощаджені кишенькові гроші придбали курчат і весь сезон їх доглядали. Потім почали продавати яйця, знесені цими курми, а під осінь – і м’ясо. Ми з дружиною купили їхню курятину про запас, тепер нею юних фермерів і годуємо! (сміється. – Авт.) І Єгор, і Грицько обожнюють проводити час на фермі, під час канікул узагалі тут пропадають. Ми облаштували їм зону для катання на роликах, велосипедах і скейтах, смугу перешкод, садочок – і своя, і сусідська дітлашня в захваті.

– Зараз багато говорять саме про маленькі фермерські господарства – це мода чи необхідність, як ви вважаєте?

– Це класичний варіант. По-перше, він передбачає зайнятість сільського населення. По-друге, люди отримують якісні продукти харчування. По-третє, власник господарства дійсно піклується про нього, бо це його єдине джерело доходів. Водночас соціально орієнтована держава не повинна залишати фермера, який виробляє товар із високою собівартістю, сам на сам. М’ясо дешево коштувати не може, але має бути в усіх на столі. Тож підтримка з боку держави має стимулювати фермера, щоб він не залишив цього бізнесу.

– Щоб ви порадили новачкам у вівчарстві?

– Не боятися і просто працювати. Щоб середньостатистична родина могла вижити, вистачить стада з 50 голів. Плюс невеличка ділянка землі. Зовсім не дрібниця – вибір тварин. Краще купити менше, але породистих. Щодо годівлі, то в Україні є абсолютно всі види якісного корму. Стартова ферма разом зі стадом коштує близько 20-30 тис. доларів.

Наталія ФЕДОРОВА

30.04.2017