Повертає людям їх самих

Сергій Галич, хірург

У цьому відділенні пришивають пацієнтам руки та ноги, відновлюють втрачені носи й вуха, а нещодавно реконструювали половину обличчя

Ця новина облетіла Україну: у київському Інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова зробили унікальну операцію на обличчі! Під час зимових свят 47-річний Ігор Бондаренко із Сум за незрозумілих обставин отримав колосальні опіки голови. У місцевій лікарні життя йому врятували, але на радикальні кроки, аби повернути обличчю звичний вигляд, не наважилися. Операцію з усунення тяжких дефектів взяли на себе фахівці відділу мікросудинної, пластичної та відновлювальної хірургії на чолі із завідувачем відділу, професором, доктором наук і лауреатом Державної премії Сергієм Галичем.

– Сергію Петровичу, чи дійсно цей випадок є унікальним для України?

– Унікальний, тому що йшлося про ураження тканин на колосальній площі та глибині. Бракувало практично половини голови. Усі м’які тканини до кості були пошкоджені, залишився тільки кут нижньої щелепи. Але називати те, що ми зробили, пересадкою обличчя неправильно (а саме так писало багато видань), оскільки ми не брали обличчя від іншого організму (трупу), а використовували тканини самого пацієнта. – Як це відбувалося? – Я вже сказав, що все було знищено до кісток. А на кістку шкіра не переноситься, її треба закривати певними тканинами, інакше шкіра не отримуватиме живлення і загине. Тому брали не просто шкіру, а комплекс тканин – шкіру, підшкірну клітковину, судини, м’язи. Брали великий клапоть зі спини. Далі судини зшивали таким чином, щоб відновився кровообіг. Чесно кажучи, це філігранна робота. Звісно, ми робили таке й раніше, але настільки великого клаптя тканин, як цього разу – 20 на 30 см – не переносили ніколи. Та й у світі навряд чи таке траплялося – принаймні я не зустрічав повідомлень про подібний випадок. Існував ще один аспект: колосальна відповідальність за наслідки втручання. Адже, якщо воно виявиться невдалим, то все може закінчитися трагічно, бо вдруге травму закрити буде нічим.

– А чи не можна було використати протезування певних ділянок обличчя?

– Не в цьому випадку. Це виглядало би, як у фільмі жахів.

– Як нині почувається пацієнт? Ви ще не відпустили його додому?

– Перебуватиме в нас, поки не відновиться повністю. Зробимо йому ще шкірну пластику, щоб закрити зону, звідки ми взяли клапоть для пересадки. А ще сформуємо порожнину для майбутнього протеза ока. Тоді й відпустимо на кілька місяців. За цей час пересаджені тканини мають цілком адаптуватися й стати м’якими. А вже потім зробимо контурну корекцію, щоб досягти симетрії обох половин обличчя.

– Вам не здалося дивним, що в людини півголови бракує, а він на роботу збирається?

– Пацієнт добре переніс операцію, у нього високий імунітет, швидко загоюється рана. Можливо, допомагає психологічний настрій – людина повірила в зміни на краще в житті.

– А може, у ваш великий досвід?

– Досвіду, дійсно, не бракує. Аналогічні операції я особисто виконую з 1980 року, відколи закінчив медичний інститут імені Богомольця й прийшов працювати до республіканського Центру мікрохірургії. Нині ми займаємося плановою та екстреною мікрохірургією. Екстрена – це коли пришиваємо відірвані чи ампутовані внаслідок травм кінцівки чи сегменти кінцівок: пальці, кисті, фрагменти. За 40 років таких операцій виконано понад 400 і таку саму кількість – із пересадження комплексів тканин. Є й такі. Наприклад, жінці видалили груди за медичними показниками. Це залишає в неї, окрім фізичної, психологічну травму. І тоді ми пропонуємо реконструювати груди, формуючи їх із її власних тканин. Чи, приміром, сталося аварія і чоловік зазнав травматичної ампутації статевого органа. Тоді «вирощуємо» його на передпліччі або гомілці й пересаджуємо на необхідне місце. Якщо йдеться про відновлення втраченого носа чи вуха, то «вирощуємо» вушну раковину на базі тканин передпліччя. Беремо реберний хрящ, робимо каркас, формуємо вухо, потім пересаджуємо на голову. Такі операції нетипові, тому й цікаві для нас.

– Часто доводиться оперувати в екстреному режимі?

– Ні, але бригада чергує цілодобово і пацієнтів привозять з усієї України. Інколи доводиться робити дуже складні операції: дівчинці пришили дві ноги, ампутовані газонокосаркою, молодій жінці – обидві кінцівки рук. Тобто там, де потрібна тонка робота, оптичне збільшення – це все до нас, мікрохірургів. Якось оперували жінку, в якої через волосся, яке потрапило у верстат, зірвало скальп. Операція була дуже складна.

– Наші читачі здебільшого мешкають у сільській місцевості та не завжди в курсі сучасних методик...

– Наразі майже всюди є інтернет, тому не бачу великої різниці між містом і селом. Тим, хто не знає про нашу роботу, скажу, що ми виправляємо різноманітні дефекти після опіків чи травм, працюємо з наслідками травм, які загоїлися невдало. На нашому сайті можна поставити запитання. Можна приїхати до інституту на консультацію, до речі, безкоштовну. Якщо самі не розв’яжемо проблему, підкажемо, куди звернутися.

– У вас на стіні велике фото вашого колишнього шефа та наставника – академіка Шалімова. Згадуєте його?

– Безумовно. Олександр Олексійович був унікальною людиною. Без зайвої патетики треба сказати, що академік Шалімов – фундатор української школи хірургів. Мені пощастило працювати з ним, спілкуватися неформально під час відряджень. У 1990-ті роки ми їздили до Криму відбирати пацієнтів, що потребують нашої допомоги.

– Куди нині пролягають ваші маршрути?

– На закордонні конгреси, з’їзди. Постійно спілкуємося з колегами. Інакше не можна. Треба брати на озброєння передові технології й той досвід, який накопичено провідними фахівцями світу.

Кого із закордонних хірургів вважаєте зірками першої величини?

– Професора Даніеля Маршака – мого вчителя. У нього в Парижі я стажувався 9 разів. Другий учитель – Ліасір Рібейро з Бразилії. Його знають усі через відомих пацієнтів, наприклад, Муамара Каддафі. А барон Ханна Мілезі – корифей хірургії периферійних нервів. Також я літав до США стажуватися в Центрі мікрохірургії міста Уїсвілл (штат Кентуккі) у професора Джеймса Куца. Міжнародні контакти підтримую постійно, оскільки є членом Європейської асоціації пластичних хірургів. Колеги охоче приїжджають до нас, проводять майстер-класи.

– Щось заважає в роботі?

– В Україні спеціальності «пластичний хірург» офіційно не існує. Тому неможливо здійснювати правильну підготовку лікарів, що хочуть займатися пластичною хірургією на відповідному рівні. Чому? Існуюча ситуація вигідна багатьом. Можна займатися цим безвідповідально. Кометологічна пластична хірургія є комерційною медициною. Навіщо комусь перевірки кваліфікації, коли можна дати рекламу і робити операції – збільшувати груди, прибирати зайві складки на животі тощо? Щоб з’явилася нова спеціальність, треба погодити питання з міністерствами охорони здоров’я, праці, юстиції, фінансів. Потрібне фінансування. А державі зараз не до пластичної хірургії.

Ніна СОТНИК

30.04.2017