Байка про бідного Івана та щедрого Корчмаря

Хитрий завжди на плаву, а ось дурний, та ще й бідний...

Одного разу лісорубу Івану терміново знадобився карбованець. Заробити такі гроші, рубаючи дрова, було важко, позичити в рідні або кумів теж неможливо, бо вони були такі самі нужденні. Залишалося йти з поклоном до Корчмаря, в якого завжди водилася дзвінка монета. Отож Іван наважився та переступив поріг придорожньої корчми. –

Добрий день, друже! – вискочив назустріч Корчмар так, наче довго чекав лісоруба. Він посадив його за окремий стіл, сам присів біля нього.

– Добрий день... – розгублено стягнув шапку Іван, ошелешений таким шанобливим ставленням до себе. Корчмар на цьому не зупинився – плеснув у долоні, й прислуга поставила на стіл кілька тарелей із хлібом, салом та огірками, ще й пляшку горілки.

– Дров я не замовляв, серед п’яниць тебе не помічав, отож зізнавайся, брате, що до мене привело?

– Навіть не знаю, з чого почати… – пробурмотів лісоруб.

– Не поспішай, давай спочатку вип’ємо по чарці за зустріч для бадьорості. Корчмар щедро хлюпнув оковитої та підсунув чарку до Івана. Хильнувши горілки та закусивши огірком, чоловік нарешті наважився просити те, за чим прийшов.

– Розумієш, друже, так сталося, що мені потрібен карбованець, а взяти в борг немає в кого. Отож я прийшов до тебе просити.

– Карбованець… – багатозначно повторив Корчмар і підвів погляд догори, щось підраховуючи. У Івана в цей час від хвилювання наче серце зупинилося: як не отримає позичку, то більше йти нікуди.

– Чому ні? – нарешті вимовив Корчмар. – Хоча це навіть для мене немалі гроші, але позичити можу. Ти ж чоловік роботящий, самостійний, обов’язково повернеш. Іван видихнув із полегшенням, а Корчмар дістав із кишені карбованець і поклав на столі. – Але розумієш, – продовжив він, схилившись до Івана, – я не можу давати гроші просто так. Ти заробляєш на дровах, а я заробляю на грошах. Тому через місяць поверни мені, будь ласка, два карбованці.

– Розумію, – не відводячи погляду від карбованця, відповів лісоруб, – поверну.

– Ну тоді давай за порозуміння! – вигукнув Корчмар і жваво налив ще чарку Іванові. Поки той смакував, Корчмар продовжив розмову. – Ще одне хотів роз’яснити. Такі часи зараз нелегкі настали. Якось наскочили на мій шинок розбійники, добре, що я вчасно собак спустив і з самопалу пальнув, а то би й мене вбили, і корчму розорили. А якось нещодавно навідалися до мене пройдисвіти. Весь вечір пили, їли, а коли потрібно було розрахуватися, кинули мідний гріш – і навтьоки. Добре, що я наздогнав та відбив у них кобилу. Щоправда, вона зовсім нікчемна стара шкапа, але краще, ніж нічого. Іван із розумінням кивав головою та все не спускав очей із позиченого карбованця, що все ще лежав на столі. – Так от, до чого я веду. Мало чого може трапитися. Не дай Боже з тобою в лісі станеться якась неприємність або мене пустять по вітру злодії – в тебе залишиться карбованець, а в мене… нічого. Тому прошу тебе не заради наживи, а заради справедливості залишити мені якусь заставу. Лісоруб подивився на стареньку шапчину, на витертий коротенький кожушок, на стоптані чоботи – це не згодиться в заставу, та й без одягу він не може йти додому. – Одягу мені твого не треба, – сказав Корчмар, уважно роздивившись лісоруба, та затримав погляд на топорищі, що визирало з-під кожуха, – а от сокира… Іван слухняно дістав сокиру з-під пояса та поклав її на стіл.

– Ну, добре, Іване, – наливаючи чергову чарку, сказав Корчмар. – Піду я ще раз тобі назустріч, візьму в заставу сокиру. Хоча за неї теж ніхто карбованця не запропонує. Лісоруб поклав на стіл сокиру, схопив карбованця й хильнув чергову чарку горілки. Поки мужик зажовував гірку, корчмар спритно приховав сокиру й, потираючи руки, підсів ближче до захмеліного Івана, обійняв його за плече. – Знаю, Іване, несолодко тобі живеться: родина велика, ротів багато. Та й махати сокирою нелегко як у зимовий холод, так і в літню спеку.

– Так, справді, – ледь не заплакав розчулений Іван, та Корчмарю тільки цього й треба було. Він ще ближче підсунувся до лісоруба. – І за твої праведні труди невдячні люди платять жалюгідні копійки. Напевно, важко буде зібрати два карбованці?

– Дуже важко, – відповів Іван, похитавши головою.

– А давай, щоб тобі легше було, ти мені карбованець зараз повернеш, а карбованець через місяць?

– І насправді, так буде легше, – махнув рукою лісоруб і простягнув карбованця. Корчмар майже вихопив його з рук Івана, вилив залишок із пляшки в чарку та підсунув її вже захмелілому лісорубу. – А ти не соромся, пригощайся, взагалі, як чого треба, заходь, обов’язково допоможу. Хитаючись, Іван нарешті вийшов із корчми. «Яка гарна людина, цей Корчмар, нагодував, напоїв, карбованця позичив, ще й порадив, як краще борг повернути», – думав лісоруб Іван, повертаючись додому ні з чим.

Василь УСАТЕНКО (записано зі слів нині покійного Олександра Олександровича Слабенка)

28.04.2017

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.