Жінка-весна

Алла Кудлай

Колись їй, студентці, свою нову пісню надіслав у гуртожиток Ігор Шамо, автор шлягеру «Як тебе не любити, Києве мій»

Напередодні 8 Березня в Національному палаці мистецтв «Україна» відбувся концерт «Шлягер року». Гучними оплесками глядачі вітали народну артистку Аллу Кудлай. Завжди красива й елегантна, з чарівним голосом, що бере в полон. Вона виконує свої пісні, просто й пронизливо, мов збирає їх, як квіти, до яскравого букета. А народилася співачка в невеличкому селі на Чернігівщині.

– Алло Петрівно, розкажіть, будь ласка, про свою рідну Лосинівку.

– А ви знаєте, що їх дві? Є селище міського типу Лосинівка і за 6 кілометрів однойменна залізнична станція. Так я народилася і виросла на станції Лосинівка. Мама працювала акушеркою, а тато бондарем. У селі був філіал Ніжинського консервного заводу, і батько робив невеликі діжечки, в яких знамениті корнішончики відправляли по Союзу і на експорт. А знаєте, чому ніжинські огірки зажили такої слави? Тому що в нашому ґрунті є іони срібла, які надають овочам особливого смаку. У селі Велика Дорога я закінчила 8 класів, а в десятирічку пішла в селище Лосинівка. Раніше це був районний центр із Будинком культури, Будинком піонерів і, звичайно, музичною школою. А співала я з дитинства. І навіть виступала на сільських весіллях. Голос передався мені у спадок від мами. Вона мала гарний голос і слух та мріяла про музичну освіту для молодшої доньки. Для цього виписала з Тули баян. Тож дев’ятикласницею я бігала із загальноосвітньої школи до музичної, і за два роки екстерном освоїла п’ятирічну програму.

– Із інструментом і потрапили вперше на сцену?

– Ні, вже в дитинстві я виступала як співачка з оркестром народних інструментів, яким керував Микола Гудименко. Тоді художня самодіяльність була в пошані, гурт із сусіднього села «Галицькі сопілкарі» навіть за кордоном гастролював. Ну а ми виступали в Україні й, до речі, мали успіх, навіть у столицю на зйомки їздили. Тож питання, куди йти вчитися, для мене не стояло. Звичайно, Ніжинський педінститут, музично-педагогічний факультет. На вступному іспиті я грала на баяні полонез Огінського.

– Значить, могли стати вчителькою?

– А я і стала, навіть два місяці працювала в школі. Хоча ще на третьому курсі мене запросили до хору Верьовки. Але мій педагог Марія Федорівна Бровченко порадила не поспішати, закінчити інститут, отримати диплом. А по-справжньому вплинув на моє життя приїзд журналіста з республіканської молодіжної газети. У ніжинському відділі культури він попросив підібрати цікаву кандидатуру для нарису. «Є у нас така дівчинка, що співає водночас і в академічному стилі, і в народному – студентка Алла Кудлай», – порадили там. Тоді я виконувала арії з опер, а паралельно народні та сучасні пісні. Журналіст прийшов до нас на заняття й отримав гарні враження. Я стала не лише героїнею публікації, а й отримала запрошення виступити на з’їзді комсомолу з оркестром Держтелерадіо України. Звичайно, познайомилася з головним диригентом цього колективу Гіві Гачечиладзе, «засвітилася» на телеекрані. Після цього композитори Олексій Семенов, Ігор Поклад запропонували свої пісні. Навіть сам Ігор Шамо, автор одвічного українського шлягеру «Як тебе не любити, Києве мій», прислав мені в гуртожиток клавір пісні «Впали дві зірниці». Тож до славетного колективу я прийшла, можна сказати, з приданим. Не обійшлося й без заздрощів. Та з багатьма колегами потоваришувала.

– Навіть дітей запрошували хрестити…

– Так. Лідочка Каменських, тоді співачка хору Вірьовки, запросила стати хрещеною матір’ю своїй Настуні. Цікаво, що в Лідочки волосся кучеряве, але біляве, а донька – відома сьогодні співачка Настя Каменських – темненька, схожа на батька Олексія, тодішнього директора хору. Вона справді талановита дівчинка, музично розвинута, італійську мову знає досконало. А якою кумедною була маленькою! Інколи дивлюся фото зі спільних подорожей чи відпочинку й тішуся. Дай, Боже, співати їй довго-довго!

– Тож на гарних людей вам щастило?

– Безперечно. Коли працювала солісткою оркестру Держтелерадіо, відчувала велику підтримку з боку адміністрації та талановитих людей. Я ніколи не співала того, що мені не подобалося. Щокварталу записувала для фондів установи 5-6 пісень, сама фольклорні композиції відшукувала, а з аранжуванням допомагали колеги. Гастролювала по всьому світу, літала за океан. Чотири рази була в Канаді, п’ять – у США. Що вже казати про Європу.

– Щось цікаве згадаєте?

– Співала у винних погребах у французькому Бордо. Акустика там надзвичайна. Слухачі були зворушені, дарували мені парфуми, вино, сувеніри. Це була поїздка на запрошення профспілок. Запросили до неї кращих за професією: по одному будівельнику, комбайнеру, доярці, ткалі. Я, звісно, співала. У Парижі виступила на банкеті, сіла чогось покуштувати, як до мене підійшов якийсь чоловік, поклав руки на плечі. Перекладач пояснює, що це продюсер, він хоче купити ваш голос. Керівники радянської делегації відразу занепокоїлися: який ще продюсер?! Мене – в машину і в готель, поїсти я так і не встигла.

– У творчому житті не завжди все гладко. Співаків вашого покоління нечасто побачиш на телеекрані, почуєш на хвилях FM станцій. Хтось вигадав слово «неформат». Однак це не завадило вам першою провести власний сольник у Палаці мистецтв «Україна».

– Уперше це сталося 1993 року. В організації концерту допомагали Олександр Свистунов, з яким я тоді розпочала співпрацю, поет Степан Галябарда. Покійний чоловік Микола Кучеренко як художник відповідав за сцену. Кажуть, усе гарно вийшло, хоча я дуже перехвилювалася тоді.

– Мене розчулила така деталь: зачитали телеграму від ваших батьків, де вони вітали донечку і повідомляли, що передали якусь суму на організацію заходу.

– А я вже й не пам’ятаю... У нашій родині завжди дбали один про одного. Я перевезла батьків із Лосинівки під Київ у село Зазим’я, щоб були ближче до мене. Там вони і дожили віку… Особливо близькі стосунки в мене були з мамою. «А я тебе по радіо слухала. Чула, як я тобі підспівувала?» – питає якось. Коли ми збиралися із сестрами, співали на два голоси, а мама, як то кажуть, виводила в народній манері.

– Тепер ви уже й сама мама й бабуся.

– Маю двох онуків. Уляші два рочки, а Кирюші вже 12. Проводити з ними час – справжня насолода.

– Із сином так і працюєте разом?

– Рідним довіряєш найбільше. Максим закінчив театральний інститут імені Карпенка-Карого. Анатолій Матвійчук, пророк сучасності, як я його називаю, написав для нас два дуети, і ми стали співати разом.

– Гарні дуети у вас були і з Павлом Зібровим, і з Віталієм Білоножком. До речі, ви недавно здивували всіх, взявши участь у телепередачі «Голос країни» разом із початківцями. Як почувалися на прослуховуванні «наосліп»?

– Дуже боялася, що ніхто не повернеться. До Павла ж напередодні ніхто не повернувся? І коли почали один за одним натискати червоні кнопки, дуже зраділа.

– І що, ніхто з членів журі не знав про участь народної артистки?

– Ні, що ви! Правила нікому порушувати не можна, ще й спеціальні спостерегачі є. Можу заявити, що там все по-чесному. Тренером обрала Джамалу, цікаво буде попрацювати з переможницею Євробачення.

– Ви, як завжди, маєте напружений графік: тільки-но повернулися з туру по Хмельниччині, виступили на «Шлягері року»...

– Чому б і ні? Якщо глядачі охоче відвідують концерти, щиро вітають, аплодують, задаровують квітами, підспівують і підтацьовують, то не маю права не йти їм назустріч.

– Малу батьківщину інколи відвідуєте?

– Ні, бо там нікого не залишилося. Та й взагалі болісно бачити, як занепадає село, консервний завод із «легкої руки» якогось депутата порізали на брухт. Там були дореволюційні чани для соління овочів, які досі можна було би використовувати за призначенням… Залишилися тільки спогади дитинства. У мене є фото, де ми стоїмо біля хати в сарафанчиках, пошитих мамою зі квітчастого сатину. Суцільна ностальгія.

Ніна СОТНИК 

24.04.2017