Дві половинки

Кохання не знає меж, вікових - у тому числі...

І ...Моя подруга Олена найщасливіша у світі. Сьогодні в неї, як ніколи, усміхаються очі. Мені здається, якщо торкнуся її хоча би на мить, то теж стану такою же щасливою. В Оленки сьогодні весілля. Вона три роки зустрічалася з Максимом. Обоє сільські. Як зараз пам’ятаю розповідь подруги про їхнє знайомство, її тоді ще сором’язливу усмішку. Знайомство було звичайнісіньким. Дощового серпневого вечора Оленка, справившись по господарству, вбралася в улюблену блакитну сукенку, взула нові черевички, які мама їй купила на навчання до міста, і побігла на дискотеку. Танцювала, як осінній листочок у повітрі, ніжно, трепетно, лагідно та весь час відчувала на собі чийсь погляд. А Максим розглядав її, таку тендітну, милу. За своєю натурою він був сором’язливим. Та коли Оленка після танцю присіла за столик, вирішив, що це його шанс.

– Я – Максим, – промовив тихо.

– Оленка... – усміхнулася вона.

Хлопець був родом із села, що за сто кілометрів від Оленчиного. Але минув уже рік, як його родина переїхала до міста. Максим працював далекобійником. У цей день він саме повертався з відрядження. Через сильний дощ зупинилися в придорожньому кафе випити кави, зігрітися, а потім колега запропонував зайти до сільського клубу, ще й пожартував: «Ходімо, а раптом там свою долю зустрінеш». Три роки зустрічей. Оленка вчилася на фельдшера в місті, жила в гуртожитку. Максим познайомив її з мамою, сестрою, друзями. Вона – зі своїми батьками. У них навіть влітку традиція з’явилася – раз на тиждень приїздити в Оленчине село і разом з її батьком йти на риболовлю.

– Я найщасливіша! – якось розбудила мене Оленка ранковим дзвінком. – Максим мені освідчився. І вже в серпні ми зіграємо весілля!

Сьогодні весілля в моєї найкращої подруги. Її бездоганно біла сукня, ніжна фата у дрібні мереживні квіточки, гарно зібране волосся, ніжний макіяж… Вона в мене красуня, і день, якого вона чекала так довго, нарешті настав. І Максим, такий щирий, теплий, гарний. Ця подія така важлива для обох! І така пам’ятна для мене.

ІІ ...Пройшло 25 років. Ми з Оленкою сидітимемо в неї на кухні. Ми – дорослі жінки, маємо за плечима великий багаж мудрості і жіночих хитрощів. Наша дружба стала за ці роки такою міцною, що ми стали, немов сестри. В Олени двоє діток і вже двоє внуків. Усі свята – дні народження, весілля, річниці – ми відзначаємо разом. Чи то я з чоловіком їду до Олени, чи вони приїздять до нас. Олена працювала фельдшером у своєму селі. Тут вони з Максимом звели хату, оздобили родинне гніздечко, наповнили його щастям і дитячим сміхом. Ми з чоловіком жили в місті, але завжди знаходили час на зустрічі й спілкування з Оленчиною сім’єю.

– Як швидко летить час… – зітхає подружка.

– Та скільки всього довелося пережити! – відгукуюся я.

Був період, коли дуже хворів Максим. Ми їздили країною в пошуках медиків, які б змогли його врятувати. Олена, сільський фельдшер, краяла себе за те, що не може допомогти своєму коханому. Через це дуже змінилася, бо вважала, що тепер не зможе допомагати людям. Написала заяву на звільнення, просила не засуджувати. Пошуки, лікування, реабілітація... Олена ні на крок не відходила від чоловіка. Її двійко дорослих дітей жили в місті. Тож вся хатня робота, домашнє господарство, худоба і город лягли на її плечі. Але вона ніколи не скаржилася, головне, що чоловік поряд, що вона може з ним говорити, торкатися, відчувати, а довгими зимовими вечорами вигадувати йому різні історії із щасливим кінцем, згадувати молодість і їхні щасливі роки. Подумки (а іноді й мені тихесенько, ніби боялася, хто хтось зурочить) вона повторювала: «У нас ще буде щастя. Та я і зараз щаслива, бо ж мій Максим поряд». А третьої весни Максим став на ноги. Вони разом ходили подвір’ям, сиділи на терасі, ходили на город, де Оленка показувала, де планує садити цього року картоплю, помідори, капусту, кабаки. Медики дали успішний висновок і гарні прогнози. І ще вони казали, що чоловіка зцілює любов Олени, її турбота і віра в те, що хворобу вони переможуть.

ІІІ За кілька днів ми з чоловіком знову збираємося до Олени і Максима. За великим столом зберуться їхні діти, онуки, родичі, друзі. Ми святкуватимемо ювілей весілля. Бажатиме подружжю довгих років життя й радітимемо, що їхнє кохання здатне не тільки зігрівати, а й зцілювати.

Вікторія СЕМЕНЕНКО

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.