Колодязні зорі

Щастя - поняття індивідуальне, у кожного воно своє...

Мій «потяг» вже давно в дорозі. Та як би я не занурювалася в глибінь років, пам’ять не дає відірватися від далеких п’ятдесятих, коли він тільки формувався. Вона повертає мене в найглибший закамарок моєї душі – до «станції» Дитинство. Тоді мені здавалося, що я живу всередині купола неба, оскільки, куди не глянь – рівнина зливається з небом. Дивилася на нього – і аж подих перехоплювало від величі та краси, особливо літніми ночами. А вдень спека, жодних лісів, річок і тільки один, віддалений від села колодязь із чистою, як кришталь, холодною і неймовірно смачною водою. Може, смаку додавало те, що її потрібно було носити відрами на коромислі щонайменше з півкілометра? А як відомо, завжди найсмачніше і найсолодше те, чого немає в достатку.

Одного разу, коли я побачила, як мама стомлено присіла після походу по воду, вирішила сама сходити до колодязя. Я – дуже пізня дитина, і було боляче дивитися, як коромисло з повними відрами гне матусю долу. Цинкові відра самі собою важкі, отже, мені було наказано брати тільки половину відра. Досвіду життя в мене не було ніякого. Із розповідей я знала, що колодязь дуже глибокий, і не наважувалася близько підійти до нього. Тільки здалеку бачила, як дядько Василь із допомогою коника-роботяги витягує дерев’яними цеберками воду і виливає її в забетонований басейн. З одного боку того басейну був кран, щоб воду набирали люди, а з другого, щоб заповнювати жолоби для напування худоби. Дядько Василь, зустрівши мене доброю усмішкою, запитав з таємничим видом: «А хочеш подивитися в колодязь?». Я не наважувалася, але дядько взяв мене за руку і підвів. На мене війнуло неземним холодом і я від страху заплющила очі. Тоді дядько лагідно промовив: «Чого ж ти боїшся? Я кожен день десятки разів заглядаю туди – й нічого. Один раз подивишся і більше не будеш боятися». Розплющивши очі, я зазирнула в колодязь і побачила чорну безодню, в якій плавали… зорі.

Надворі сонячна, спекотна днина, а в глибині колодязя, у суцільній темноті – зорі. Пояснення цього в мене не було. Та дядько розтлумачив, що глибина колодязя сімдесят п’ять метрів, там ніколи не буває дня, ось і відбивається у воді чорне зоряне небо. Це було неабияке потрясіння, відкриття і незабутнє враження! Не пам’ятаю, як дійшла до дому, і відразу до мами: «Матусю, я бачила в колодязі зорі!». Вона подивилася на мене здивовано, помацала рукою лоба, чи немає жару. А я почала частіше ходити до колодязя і щоразу сподівалася, що якесь з цеберок таки виловить зірочку і дядько виллє її мені у відро з водою, а я принесу додому, поставлю в погребі й ходитиму милуватися. Та зіронька ніяк не ловилася. Дядько пояснив, що коли цеберки торкаються води, зірочки, як рибки, пірнають на глибину і не дають себе зловити. А жаль...

Розалія БОДНАРЧУК

30.03.2017

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.