На гостину до Тичини

Павло Тичина - справжній співець України

27 січня шанувальники Тичини відзначили 126-й день його народження

Постать цього поета, як і його творчість, багатогранні. Павло Григорович був співцем жіночої краси й рідної України, автором гімну УРСР, Головою Верховної ради, академіком, лауреатом Державної та Шевченківської премій... Однак крізь усі регалії й нагороди, державні посади пробивалося до сучасників тепло його душі, інтелігентність, щирість вірного друга й брата, гостинного господаря. У цьому ми впевнилися, відвідавши меморіальну квартиру-музей на Терещенківській вулиці столиці, де на другому поверсі родина Тичин займала п’ять кімнат.

За що любили вірмени

– А я працювала разом із Павлом Григоровичем у Міністерстві освіти УРСР, – якось почула я від однієї з відвідувачок музею. – Ким працювала? Вахтером. І він мене навіть підміняв. Першого ж дня, як його призначили міністром, – а був 1943 рік, Київ щойно звільнили – Павло Григорович зайшов до будівлі, чемно привітався. І я, побачивши доброзичливого чоловіка, наважилася попросити про послугу. Мовляв, зайняла чергу за хлібом, і, мабуть, вона вже підходить, тож чи не погодитеся, шановний, недовго посидіти на вахті? О яка я вам вдячна! Адже війна, з хлібом так сутужно. Тільки ж не забувайте відмічати навпроти прізвищ час, коли співробітник прийшов. Того дня працівники міністерства були ошелешені, побачивши на вахті очільника відомства. Вирішили, що міністр хотів з’ясувати, як у службовців із дисципліною. Можливо, це такий собі міф. А може, й ні. Як і те, що східному глечику, який був привезений вірменами міністру, мало не дві тисячі років. Не шкода було дарувати такий антикваріат? Ні, бо саме Павло Григорович доніс до широкого загалу вірменське слово. У його перекладах вірші кращих поетів маленької республіки читали ті, хто не знав жодного слова по-вірменськи. А Тичина знав. Учив складну для нас мову, щоб вловити нюанси. Тому в багатьох містах і містечках вулиці носили ім’я вихідця з українського села. Так само опанував грузинську, арабську, єврейську, болгарську… І перекладав, додаючи гармонію власної душі.

Чому в поета не було дітей

Огляд музею починається з кабінету. Письмовий стіл у кутку, поряд два крісла. Отут і працював митець, звільнивши місце за столом для секретаря. Сидів під пальмою, спиною до вікна. Диктував, приймав відвідувачів. І якщо гостем виявлявся директор провінційної школи, то «випадково» виявлялося, що саме цей педагогічний колектив міністерство відзначило грошовою премією. Якщо спочатку секретар дивувався такому розвитку подій, то згодом просто виймав власну Тичинину «заначку». Якось же треба було допомогти освітянам у воєнні та повоєнні роки. Наступна кімната – тещі Катерини Папарук. У її родини Павло винаймав кімнату ще студентом Комерційного інституту. Житло його влаштовувало, коли б не школярка Ліда. Дівчина чи не щодня займала квартиранта, зчиняла гамір, коли поет працював. «Усе, їду від вас!» – якось повідомив хазяйці. І тій довелося докласти чималих зусиль, щоб не втратити сумирного пожильця. Збігли роки, і 1940 року літератор наважився одружитися з тією самою Лідочкою. А до цього ховав кохану від відвідувачів у ванній. Якщо не встигав, пояснював: «Це моя бібліотекарка». І так до самої реєстрації шлюбу.

– Чому в них не було дітей? – запитують школярі на екскурсії. І потрапивши в подружню спальню, вигукують: «А, зрозуміло!». Мало того, що двері з неї ведуть до тещиної кімнати, так ще й ліжка стоять окремо: широке – Лідії Петрівни, вузьке – класика. Дорослим екскурсоводи пояснюють так: пізній шлюб. Насправді ж все не так однозначно. Ніжна дружба пов’язувала письменника з Оксаною Петрусенко. Як вони співали дуетом! Смерть оперної примадонни після пологів покрита завісою таємниць. Тичина весь день сидів, охопивши голову руками й плакав. Досі достеменно невідомо, хто батько молодшого сина співачки.

«Я Лялю цілував всю-всю»

Навесні 2014 року в Національному художньому музеї було виставлене велике панно Михайла Жука «Біле й чорне». З нього на глядачів дивилася зовсім юна пара. Вважається, що то студент Тичина зі своєю коханою Лялею – мисткинею з Межигірської керамічної майстерні. «Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно», – це з його щоденника. А може, то Тичина з Інною Коновал, якій присвячений вірш: «О панно Інно!»? У ньому поет згадує й кохання до її сестри Полі. А ще була Наталя: «Залишайся, ніч настала... Спать мене поклала Тала на дівочій руці». Інша муза – Рита Нещадименко – ніяк не могла обрати між Павлом і Лесем Курбасом. Тичина опікувався поетесою Оленою Котовою (Журливою), яку репресували в тридцяті, щомісяця надсилав гроші на лікування. Олена згадувала про Павла Григоровича в мемуарах. Та Лідія Папарук той рукопис спалила. Узагалі, за 8 років після смерті поета вдова зробила ретельну цензуру його епістолярної спадщини – рукописів і щоденників. Мовляв, інших жінок у житті не було. Однак чи бувають поети без муз?

Рояль Верьовки і Стеценко за шторою

Перші роки війни Тичини пережили в Уфі, а повернувшись, побачили оселю зруйнованою і розграбованою. Якимось дивом зберігся лише рояль. Музика – така сама складова душі поета, як і література. Та і як би Павло, один із дев’яти дітей сільського дяка, без неї потрапив із далеких Пісок до Чернігова? Голос 9-річного хлопчика прослухали й залишили співати в хорі стародавнього Успенського храму. Саме там, між архітектурними перлинами XI і XII століть розквітла його ніжна душа. У Чернігові хлопець познайомився із земляками, які із часом стали духовною елітою України – засновником «Сільських вістей» і «Перцю», журналістом Василем Елланом-Блакитним, ), генієм кінематографа Олександром Довженком, «батьком» найвідомішого хору Григорієм Верьовкою. До речі, з останнім грав за роялем у чотири руки. Однак хорова історія Тичини буде неповною без імені Кирила Стеценка. Портрет цього композитора, хорового диригента, священика висів у міністра… за шторою. За часів УНР два майбутні класики разом мандрували з капелою в двох «телячих» вагонах, виданих владою. Війна війною, але ж народ потребував мистецтва. 1922 року священик Стеценко, навідуючи хворого, заразився тифом і помер. Згодом його звинуватили в буржуазному націоналізмі. Тому й опинився портрет за шторою. Разом із Тичиною, але не для чужого ока.

Катрю з картиною не пустив секретар

Павло Григорович непогано малював сам, дружив із художниками, підтримував аматорів. Дружба пов’язувала його з талановитою художницею-самоукою Катериною Білокур. Чотири рази жінка із села Богданівка на Київщині гостювала у високопосадовця. Її фантастичні квіти й досі прикрашають передпокій. Незадовго до смерті художниця принесла в дарунок ще одну картину, але бідно вдягнуту селянку не пустив до оселі секретар. Так і повернулася Катря додому, поливши полотно слізьми. Дарували Тичині багато чого: бандуру з 164 струнами, кларнет, сувеніри з Карпат, порцелянові вази з портретами митця. А ще друкарські машинки, які він терпіти не міг: клацання його дратувало. І ніяких коштовностей, бо ж у високопосадовця єдиною цінністю була зібрана власноруч бібліотека. Втрачені під час війни 10 тисяч томів Тичина компенсував, довівши збірку до 15 тисяч. Є серед них і книги ще з довоєнної колекції, віднайдені на барахолках. До речі, вхід у бібліотеку дружині й тещі був заборонений. Цьому сприяло й те, що з двох половинок дверей відкривалася тільки одна... Зате про гостинність родини ходили легенди. До просторої вітальні страви одну за одною заносила дружина разом із хатньою робітницею. Кухня в квартирі була крихітною – хіба що чаю зігріти. Усе готувалося в окремій прибудові. Сам будинок населяли такі самі вершки суспільства: міністри й академіки.

Ніна СОТНИК

14.02.2017

Зображення: 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.