ДМИТРО ОСТАПЕНКО - МІНІСТР, АРТИСТ, ПРОФЕСОР

Дмитро Остапенко зробив шикарну кар'єру, але в душі так і залишився простим хлопцем з села

Дмитро Остапенко зробив шикарну кар'єру, але в душі так і залишився простим хлопцем з села

Існує усталена думка, що в селі розуміють лише попсу, що музика у виконанні класичного симфонічного оркестру чи навіть академічного оркестру народних інструментів – більше для городян. Ми категорично не погоджуємося із цим твердженням. Хіба ж є різниця, де живе людина, яка розуміє прекрасне? Доводить це й такий факт: генеральний директор Національної філармонії України (м. Київ) Дмитро Остапенко – хлопець із села. Колиска Дмитра Івановича – село Новачиха Хорольського району Полтавської області. Півстоліття тому він почав свою кар’єру артистом ансамблю народних інструментів, а останні два десятки років продовжує її на посаді генерального директора.

– Дмитре Івановичу, чим вам згадується ваша Новачиха?

– Передусім, народною піснею. Особливо на зимові свята, коли молодь збиралася на досвітки. Наше село складалося з кількох хуторів. З одного кутка з гармошкою і бубном вирушали хлопці. Назустріч їм лунали дзвінкі голоси дівчат. На цій красі й формувалася моя душа, потяг до музики й мистецтва.

– Якою була ваша родина?

– У ній панували мир і злагода. Завдяки цьому сім’я, де я був шостою дитиною, вижила в страшних злиднях. Діда розкуркулили, з матері завзяті активісти зняли навіть чобітки. Хату вивезли, залишили недобудований сарайчик. Накрили його нашвидкуруч і так перезимували. Потім війна, розруха. Батьки й хотіли би придбати мені музичний інструмент, бо в мене було таке сильне бажання грати, що аж душа трусилася, проте стяглися лише на бубон, замовлений у сільського коваля. На центральній садибі тоді діяв духовий оркестр, однак водити мене за три кілометри не було змоги. А от на поле із собою брали. Праця була важка, але гуртом усе робити весело. Якось під час скиртування односелець Захар Литовченко відірвав шматок районної газети, щоб зробити самокрутку, і раптом промовив до батька: «Іване Семеновичу, у Хоролі відкривається музична школа, віддай туди Дмитрика». «Добре», – погодився батько. Наступного дня я прокинувся й почав збиратися. «Куди це?» – «У Хорол, до школи записуватися. Тату, ви ж прилюдно обіцяли!». Нічого робити. Мама повела мене на «рейсовий автобус» – вантажівку, криту брезентом. І я, шестикласник, сам знайшов відділ освіти, директора музичної школи. Тоді в моді був баян, але грошей на нього не було. «Гратимеш на домрі?» – «Гратиму». Знайшли мені квартиру біля загальноосвітньої школи. А через три місяці помер батько. Довелося переїжджати в інтернат, де забезпечували ліжком, сніданком і обідом. А вечеряти чим? У колгоспі не платили, мама позичала якусь копійку в сусіда. У неділю їздив додому, та коли дороги розвезе, залишався в інтернаті. Тоді йшли з хлопцями в чайну, їли хліб із гірчицею, бо вони були безкоштовні. За два роки я закінчив 8 класів і вступив до Полтавського музучилища.

– І як вам велося в Полтаві?

– Недарма кажуть, що Полтава – духовне серце України. Чарівне поетичне місто надихало на творчість. А оскільки я мав за плечима лише два класи музичної школи, то довелося надолужувати . Однолітки носили вузькі картаті штани й залицялися до дівчат, а я вчився. На третьому курсі почав викладати в студії Палацу залізничників. Останній курс здав екстерном і став студентом Харківського інституту мистецтв.

– І що зі студентського життя згадуєте досі?

– Гастролі на цілині: безкраї простори степів Казахстану, цікаві зустрічі. Виступали у величезній коморі, де й жили цілинники. А завершував концерт відомий квартет баяністів Миколи Різоля. Тоді я й уявити не міг, що з часом викладатимемо з маестро на одній кафедрі музичної академії. Інститут теж закінчив на рік раніше. На той час захопився художнім словом: вів концерти, читав гуморески. Викладачі порадили вступати на акторський факультет. Я вагався: і в актори хотілося, і скоріше стати на ноги… А ще ж треба виконати військовий обов’язок. Саме тоді в Харкові гастролював ансамбль пісні й танцю Балтійського флоту. Пішов за лаштунки, знайшли спільну мову. «Гайда до нас! – запросили колеги.– У військкоматі візьмеш приписне свідоцтво і служитимеш строкову в оркестрі». Однак не так сталося – призовника Остапенка скерували… до артилерії. Добре, що знайомі встигли «виловити» мене до відправки в далекий гарнізон. Служив у Харкові, в ансамблі пісні й танцю. Зробив ревізію інструментів, відібрав тямущих хлопців й організував оркестр. А ще втілив у життя дитячу мрію – опанував валторну.

– Зрозуміло. А як ви опинилися на комсомольській роботі?

– Після армії одружився, а жити немає де. В інституті як викладачу виділили клас в одному з корпусів. Та це був тимчасовий вихід. Хочеш квартиру – керуй комітетом комсомолу, сказали. Інститут великий, об’єднував консерваторію і театральний виш, роботи багато. Зате отримав дві кімнати в напівпідвалі. Згодом тим самим пряником заманили до обкому ЛКСМУ. На свій шостий поверх приходив о восьмій ранку і починав музичні вправи. Якось до мене заскочив другий секретар обкому Сергій Бабич: «Навіщо ти це робиш?» – здивувався він. – «Форму підтримую!» – «За твоєю логікою, я маю паркани фарбувати», – зареготав секретар. Він за фахом був будівельником.

– А потім ви стали наймолодшим у країні директором театру?

– Так, у 31 рік. Цей факт дуже бентежив працівників ЦК, і вони два дні мурижили мене, не наважуючись відправити до секретаря на затвердження, бо йшлося про чималу творчу установу – Харківський театр опери і балету. Довелося багато чого навчатися. Якщо з творчою складовою я був знайомий, то виробничі моменти опановував із нуля. Адже театр це фактично підприємство з безліччю цехів, де займаються звуком, світлом, малюють декорації, шиють костюми, взуття, майструють реквізит… За три місяці ми поставили три прем’єри. Було з чим їхати на гастролі до Донецька. Досвідчений керівник ніколи б не погодився гастролювати в місті, де працює аналогічний заклад. А ми поїхали. І раптом ситуація: пожежники закрили сцену залізною завісою. Дні минають, квитки розповсюджено, а завіса не підіймається. Катастрофа! Невже якась проблема? З’ясувалося, так ревно відреагувало на наші гастролі керівництво донецького театру. Я зателефонував до ЦК. Того ж дня в Сімферополі, де гастролювали донеччани, пожежники… теж опускають залізну завісу. Тільки тоді нам сцену розблокували.

– Набутий досвід допоміг вам керувати філармонією в складні 1990-ті?

– І не тільки цей. Після 1991 року мене нікуди не брали на роботу. Згодом потрапив до міжнародного центру «Всесвітня лабораторія», якою керував академік Велехов. – Так він же фізик! – Так, і займався наукою. А дехто під цією егідою руберойдом торгував. Я ж вигадав культурологічні семінари на базі ансамблю Вірського. Залучив діаспору, відправив десятки факсів і знайшов забезпечену жінку в Австралії, якій це було цікаво. Згодом з’явилися клієнти з Канади.

– Коли вас призначили директором Національної філармонії, із чого розпочинали?

– Із підвищення її статусу, оскільки філармонія була обласною, і з кадрів. Якщо перше вирішувалось у відповідних інстанціях, то в кадрові питання втрутилися… бритоголові. – Із цього моменту детальніше, будь ласка. – На базі філармонії працював Державний симфонічний оркестр, але нам не підпорядковувався. Це було незручно. Скажімо, запрошуємо відомого виконавця, а забезпечити супровід оркестром не можемо, бо він десь гастролює. Почали створювати власні колективи, укладати контракти. І от якось збираюся до Харкова, щоб відвезти тестя до лікарні, а в кабінет заходять четверо кремезних хлопців. Починають залякувати, розповідати про моїх дітей, називати адреси родичів. Я натискую кнопку і заходить художній керівник Володимир Лукашов. Бритоголові трохи збавили оберти. Нічого скасовувати я не став, так і поїхав.

– Гадаю, ще драматичнішою була реконструкція філармонії. Начальник будівельного управління розповідав мені про візит Кучми на об’єкт. Побачивши, в якому стані перебуває колишнє Купецьке зібрання, президент не міг стримати емоцій: «І ти збираєшся ці руїни відновити?»

– Так, колонний зал мав вигляд руїн. I не тільки він. У 1980-х підземна річечка підтопила підвал, де були архіви й унікальна бібліотека. Тож керівництво філармонії разом із відомими письменниками писало листи в ЦК, і в березні 1990-го відбулися збори першої робочої групи. 1992 року колектив евакуювали. А прийняла глядача оновлена філармонія 1996-го (тоді я працював міністром культури). Це вже була споруда з розкішними інтер’єрами й акустикою, сучасним технічним обладнанням, органом, якого так бракувало. Усе це дало змогу збагатити репертуар, запрошувати західних виконавців із зірковим статусом. Допомагають у цьому посольства, сплачують прийнятні за кордоном гонорари. Аншлаги маємо й на концертах наших відомих у світі музикантів: від маститого Романа Кофмана до випускника академії Антонія Баришевського. Молодим узагалі особлива увага, тому створюємо нові ансамблі, проводимо конкурси, фестивалі, ставимо опери в концертному виконанні. Адже в творчості головне – не стояти на місці.

Ніна СОТНИК

18.01.2017