Космонавт Леонід Каденюк розповідає про рідне село

Герой України, генерал-майор Леонід Каденюк

На це інтерв’ю для читачів «Рідного села» ми запросили першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка. І він не відмовив. Та й хіба могло бути інакше? Адже в ту безмежну, ще до кінця не пізнану землянами височінь він «злетів» зі звичайного українського села – Клішківці Хотинського району Чернівецької області.

Вихований у родині сільських учителів, Леонід Костянтинович уже в 16 років став курсантом Чернігівського вищого військового училища льотчиків. Шлях до зірок виявився непростим. Проте мету було досягнуто: 1997 року на кораблі «Колумбія» наш земляк вирушив у політ.

– Леоніде Костянтиновичу, дивлячись із орбіти на Землю, ви намагалися розгледіти рідну Буковину?

– Перша думка, коли дивишся на Землю: яка ж вона тендітна й беззахисна! За надзвичайно жорстких умов космосу життя на нашій планеті є нечуваним дивом. А ще наша Земля дуже красива. Фото- і телекартинка передає лише 10-15% того, що бачить око. Гам кольорів фантастична і залежить від чого віддзеркалюються світло: водної поверхні, гір, лісів. Але переважає блакить. Здається, що й життя на такій красивій планеті має бути гарним. Там усвідомлюєш, наскільки неправильно ми живемо. Треба міняти концепцію існування, ставлення до екології й біосфери взагалі. Наприклад, нам здається, що пожежа в Бразилії – це проблема Бразилії, а насправді всього людства.

Один виток навколо Землі ми робили за 90 хвилин. Звісно, хотілося побачити Буковину, але нахил орбіти не дозволяв. Згадувалося й рідне село.

– Чим цікаві ваші Клішківці?

– Це велике мальовниче село з буковинськими традиціями. Наприклад, у нас святкували гучні весілля. Спочатку гуляли в молодого, потім у молодої, потім спільно. Збиралося до 500 гостей, у саду споруджували намети. І все це з усілякими обрядами, жартами, розіграшами. Спиртного господарі не купували: усі робили гарне домашнє вино. Діжечку виноградного напою батько передав якось і викладачам мого льотного училища.

Ще ми з хлопцями ходили по гриби, грали у футбол і волейбол. Про справжні м’ячі могли тільки мріяти, шили їх із кирзових чобіт. Грали кут на кут, вулиця на вулицю, згодом село на село.

– Незабаром зимові свята. Як ви їх відзначали?

– Після польоту Гагаріна я марив космосом і якось попросив маму до Нового року зробити мені костюм космонавта – скафандр і синю накидку з золотими зірками.

– Колись ваша мама на запитання журналістів про виховання синів розгубилася. Мовляв, виховувати було ніколи: уроки, зошити, домашнє господарство, де всі мали свої обов’язки. Як ви ділили їх із братами?

– Ми до всього ставилися сумлінно: і до роботи на городі, і до навчання. Усі троє закінчили школу з медалями. Старший Володимир – із золотою, а я і Сергій, із яким ми двійнята, – зі срібними.

– А на канікулах чим займалися?

– Їздили на мамину батьківщину – у Вознесенський район на Миколаївщині. Там я заробив свої перші гроші. Після восьмого класу працював із дідусем і дядьком Сергієм на будівництві. Був у них підсобником: місив розчин, подавав цеглу. Із заробленого тоді дідусь виділив мені 300 карбованців. Бабуся зашила їх мені в спіднє, і я гордістю повіз їх додому.

–Усередині 1960-х це ж величезні гроші!

– Так, у мами зарплата була 90 карбованців.

– У рідній школі розповідаєте про космос?

– І не тільки там. Нещодавно повернувся з Вільнюса, де спілкувався зі студентами університету й ліцеїстами в Етнокосмологічному музеї. Вони ставили багато запитань.

– Про що?

– Наприклад, про біологічні експерименти. Я проводив їх із трьома видами рослин – брассика рапа, соя і мох. Вивчав вплив невагомості на їхній розвиток. Також виконував завдання Інституту системних досліджень людини з тематики «Людина в невагомості».

– Чи важко було працювати в інтернаціональному колективі?

– Ні, але над англійською довелося посидіти, адже в школі, училищі та Московському авіаційному інституті вчив французьку. Із орбіти я мав провести для школярів репортаж англійською та українською. Мій товариш, космонавт Анатолій Соловйов, коли про це дізнався, розсміявся й запитав: «А ти хоч українську знаєш?». «Оце так! – кажу. – Я російською почав розмовляти тільки в льотному!». Міжнародний екіпаж складався з шістьох чоловік: чотири американця, серед яких жінка індійського походження Калпана Чавла, і японський астронавт Такао Доі. Із Калпаною і Такао я відповідав за екіпірування команди – допомагали команді вдягати й знімати скафандри після виведення корабля на орбіту і перед поверненням на Землю.

– А з технічною підготовкою проблеми виникали?

– Хоч це й дивно, ні. Американський «Шаттл» і радянський «Буран» настільки подібні, що однакові навіть деталі. Перед від’їздом до Америки я вивчав іншу техніку: за порадою колег терміново здавав на водійські права. «Навіщо? – заперечував я. – Моя стихія – літаки». «Ні, – переконували вони, – без машини в Америці не обійдешся». І мали рацію. НАСА виділила мені особистий автомобіль, забезпечила будинком для проживання.

– А які випробування довелося пройти?

– Перевантаження в центрифугах доходили до 8 атмосфер, а після зарахування до загону – до 12. Деякі непритомніли і їх списували з льотної роботи. Під час реального орбітального польоту перевантаження становлять 3,5 одиниці. Однак запас міцності треба мати, оскільки під час некерованого спуску вони можуть бути в 12 разів більшими, ніж на Землі.

Дуже прискіпливо досліджували вестибулярний апарат. Один із лікарів так і не зміг мене «закрутити». «Уперше бачу людину з таким вестибулярним апаратом», – сказав мені.

Нелегким було тестування в сурдокамері. Там у цілковитій тиші треба було пробути сім діб. Три з них спати взагалі не можна. Після другої ночі боровся зі сном за допомогою зарядки. А тричі на добу знімали енцефалограму. Сідаєш у крісло, розслабляєшся... І в цю мить лікарі за стінкою вмикають сирену.
Після такого в одного льотчика почалися галюцинації.

– А як почувалися на орбіті?

– Перші дві доби здавалося, буцімто стоїш догори ногами. А потім минулося і виникло таке відчуття, начебто я раніше вже перебував у стані невагомості. Можливо, люди на Землю прилетіли з космосу і десь глибоко в людській пам’яті все це зафіксовано?

– Командир Колумбії Кевін Крігель сказав про вас: «Дуже почесно мати в екіпажі такого досвідченого пілота».

– Досвід справді був багатим. Наша група пройшла унікальну інженерну й льотну підготовку. Нас готували ще й як біологів, медиків, астрономів, геологів, екологів. Окрім того, як командири кораблів «Союз-ТМ» і «Буран» ми мали знати всі системи так, як усі конструктори разом узяті. А щоб керувати кораблем багаторазового використання «Буран», я пройшов підготовку і став льотчиком-випробувачем першого класу. Літав на шістьох десятках типів і модифікацій літаків. Випробував Су-27, МиГ-29, МиГ-31, МиГ-25, МиГ-27. Це було цікаво й небезпечно. Тоді загинув мій друг Льоня Іванов. Його фотографію я взяв на орбіту. Після віддав дружині Ліді й доньці Аліні: «Льоня побував у космосі. Там він і залишився».

– Як Україна оцінила ваш політ у космос?

– У 15 тисяч гривень. А відомий тоді модельєр Михайло Воронін пошив костюм і смокінг. Обидві речі виявилися мого розміру, який він визначив по телевізору й фото.

– Після завершення польоту вас, певно, чекала насичена міжнародна програма?

– Було багато зустрічей із громадськістю, журналістами. Запрошувала й українська діаспора. Побував у Чикаго, Клівленді, Вашингтоні, Нью-Йорку. Разом із колегами літали в Японію, на батьківщині Такао Доі, а от Індію відвідали вже за трагічних обставин. 2003 року під час запуску тієї самої «Колумбії» стався вибух і загинули мої друзі Калпана Чавла та Кріс Хасбенд. Із Калпаною ми товаришували, разом мандрували Україною. Їй сподобалися Київ, Буковина, мої Клішківці. Після катастрофи їздив до Індії, щоб розділити горе з її близькими.

– Ви охоче повертаєтесь до рідних місць. А що вам найбільше смакує?
– Курка в сметані, гриби. Мамалигу їм залюбки. Із власного саду батьки мені завжди посилали горіхи, яблука. Але в училищі більше двох горіхів мені не перепадало: зазвичай посилку ділили на всю ескадрилью.

Ніна СОТНИК

23.12.2016