Портрет

lebedeva33.ru_.jpeg

Доля Валентини була не з простих. Ще п’ятнадцятирічною дівчиною вона потрапила в дорожньо-транспортну пригоду, яка забрала в неї руку. З того часу Валя вчилася жити по-новому. Жила вона з мамою, без батька, тож доводилося поратися й по дому, і на городі.

А коли виповнилося 18, дівчина познайомилася з Миколою, який був студентським товаришем її двоюрідного брата. Хлопець нерідко на вихідні приїздив до їхнього села. Не раз на дискотеці запрошував Валентину до танцю. Він намагався всіляко підтримати дівчину, аби вона не була обділена увагою. Вона від таких знаків уваги столичного студента-красеня розквітала й нарешті закохалася. А потім Микола перестав приїздити.

…Минуло два десятки літ. Син Валентини вже навчався в столичному виші. Жінка однією рукою так опанувала вишивку, що її роботи виставлялися в районі та області. Вона не просто вишивала традиційні рушники, скатертини та серветки – жінка відтворювала на полотні картини відомих художників. Розбивати тканину на різнокольорові квадратики спеціальною комп’ютерною програмою допомагав їй син Олександр. Валентина жила своїм захопленням. Воно відволікало її від сумних думок про свою самотність і непросту долю.

– Мамо, я бачив вишиті фотографії, – якось сказав, приїхавши з навчання, син. – Я тобі свою улюблену фотку розбив на хрестики. Якщо хочеш – можеш вишити.

Того ж вечора Валентина підбирала нитки, і спати лягла далеко за північ.
Робота над портретом завершувалася, коли до вишивальниці прийшла сільський голова і повідомила, що роботи Валентини будуть представлені в області під час звіту творчих колективів району. Тоді майстриня й показала свою нову роботу.

– Валю! – аж не втрималася від захоплення головиха. – Та це ж Сашко! А хрестик який дрібненький! Господи, як гарно! Ця робота обов’язково має бути на виставці. Я домовлюся, щоб обрамили її в гарні багети.

Валентина закінчила портрет сина й віддала його на виставку.

Перед звітною концертною програмою району в обласному театрі було людно. Поважна делегація, ознайомившись з виставкою, направилася до зали. Тільки один статечний чоловік залишився у фойє біля експозиції вишитих робіт. Потім підійшов до методиста райвідділу культури й запитав:

– Хто вишив цей портрет? З якого села майстриня?

– Це наша відома вишивальниця Валентина Ярова. Жінка вишиває однією рукою, творячи справжні дива, – відповіла культпрацівник.

– Чий портрет вишила ця жінка?

– Сина свого, Олександра. Хороший хлопець. В університеті навчається.

– Сина?..

Чоловік відійшов на кілька метрів і знову поглянув на портрет. І вже не пішов до зали, а попрямував до дверей.

– Миколо Степановичу, а як же концерт? – кинув хтось чоловікові навздогін, але той навіть не оглянувся.

…Це було 10 березня. Валентина з любов’ю міняла воду красивим рожевим трояндам, які подарував син на жіноче свято. Привіз Олександр і своє фото, яке стало основою для вишитого портрета. Поставивши його на столі, жінка дістала з альбому заховане фото Миколи, поставила його поруч. Господи, як же вони схожі! Потім знову поклала Миколине фото до альбому.

Уже сутеніло, коли біля хвіртки зупинилося авто, з якого вийшов чоловік у чорному пальто. У руках він тримав квіти. Валентина, побачивши чоловіка та авто, запитала:

– Ви, мабуть, помилилися?

– Це я колись помилився, Валю, а сьогодні ні, – відповів Микола і, коли вже зайшов до будинку, додав:

– Прости мені, я не знав про сина. Можливо, усе в житті було би по-іншому…
У цей час зазвучав мобільний Валентини, телефонував син. Почувши чоловічий голос у маминій хаті, Олександр перепитав, хто прийшов.

– Батько твій приїхав, синку, – тихо, крізь сльози мовила мати.

Через місяць Валентина переїхала до обласного центру, а через п’ять років Олександр став заступником директора відомої фірми.

Настя ЧОПІВСЬКА

19.12.2016

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.