Як хазяйнують японські фермери

На органічній фермі Hori Ken Farm

Японські селяни бояться пити сире молоко, вірять виробникам «на слово» та не розуміють, як можна сапати город вручну

Країна сонця, що сходить, для європейця – вічна загадка. Жителі цієї країни привчені тримати емоції при собі, настільки поважають свого боса, що можуть виконати його забаганку посеред ночі, схиблені на чистоті, шанують старших, проте ніколи не поступляться їм місцем у транспорті, щоб не акцентувати уваги на віці літньої людини, учаться бойовим мистецтвам не заради бійки, а щоб удосконалюватися, поважають мінімалізм в одязі й інтер’єрі та ніколи не привласнять чужих речей.

А як японці займаються сільським господарством, ми розпитали вчорашнього студента Токійського агроуніверситету Павла Котенка.

– Павле, як ви потрапили до Японії?

– 2007 року я вступив до київського агроуніверситету, а потім виграв грант на навчання в Токіо. Щоправда, довелося трохи змінити спеціалізацію: замість агрохімії та ґрунтознавства я вивчав міжнародний біобізнес, аграрний менеджмент.

– Важко було українському студенту в японському виші?

– І так, і ні. Заняття велись англійською, яку я добре знав, але поступово японської ставало все більше. Під кінець навіть почав вільно спілкуватися.
Дипломну всі іноземні студенти мають писати про рідні країни, ніби презентуючи їх. Моя робота була присвячена українським пасікам. Японцям це дуже цікаво, бо вони відносно недавно почали розводити медоносних бджіл, мед в основному імпортний і культура його споживання майже відсутня. Загалом відношення до студентів-іноземців хороше: японцям лестить, що хтось обрав саме їхній виш як найкращий.

– Чим відрізняється сільське господарство в Японії та Україні?

– Якщо коротко, то екологічністю продукції. Японці дуже турбуються про здоров’я та екологію, намагаються використовувати мінімум штучних засобів захисту. Є поділ виробленого на кілька категорій: «золоту», де хімії немає зовсім, «срібну» і так далі. Причому все базується на довірі. Велику роль грає статус виробника, те, наскільки давно він має ферму, чи займалися цим його батьки. Авторитетним фермерам вірять на слово, новачків можуть перевірити. В Україні виробників більше цікавить інтенсивне виробництво, відповідно, використовується забагато шкідливих препаратів.

Клімат в Японії субтропічний, і загалом це сприяє землеробству, якби не надлишок вологи та бідні вулканічні ґрунти. Унаслідок частих дощів рослини часто хворіють, у них заводиться грибок, багато комах. От, наприклад, звичайний кріп тут виростити дуже важко, я намагався: на кілька днів спізнишся зі збиранням – і рослина зіпсована. Тому кріп тут здебільшого імпортний, заморожений.

– Японський фермер – який він?

– Перш за все, немолодий, 60-65 років, що дуже турбує владу. Обробляє невеличку ділянку на 2,5 га. Ділянка на півночі острова Хоккайдо розміром 5-6 га вже вважається величезною. Якщо японець матиме багато землі, то все одно не цілим шматком, а з десяток маленьких. Так склалося історично.
Загалом земель у цій країні небагато: 70% займають гори та інші непридатні до використання території. Орендованих ділянок мало, більшість японців користуються власними, що залишилися в спадок. Хоча ціни на оренду прийнятні: біля 10 доларів за сотку на рік. Якщо маленька японська ферма дає прибуток, її власник навряд чи думатиме про розширення: а навіщо, коли все і так рентабельно? Японці не жадібні, нагребти побільше – це не про них.

– На якому рівні тамтешнє тваринництво?

– Воно не дуже розвинуте, і в цьому частково «винна» географія. Тримати та випасати худобу немає де, вирощувати для неї корм – теж. Відповідно, усі корми імпортні. По 1-2 корови точно ніхто не тримає. Існують коров’ячі ферми, хоча їх небагато. Сире молоко тут реалізовувати заборонено, навіть у господарів не можна його придбати: закон є закон, а законослухняність – одна з основних рис японців.

Та й загалом молочна продукція непопулярна, культура її споживання тільки зароджується. Хоча сир і йогурти в магазинах завжди є. Крім звичної свинини та яловичини, тут також популярна конина, деякі регіони споживають її навіть у сирому вигляді. Нестачу свого виробництва компенсують імпортом із Монголії. Багато західних продуктів стали популярними після Другої світової війни. Америка так активно допомагала японцям певними продуктами, що привчила до них, забезпечивши тим самим собі стабільний збут. Для далеких від села людей у спеціальних міських центрах є кози, кури, качки, де люди, так би мовити, наближуються до природи. Звичної нам картинки з гусями, що хлюпаються у ставку біля хати, ніде не побачиш, тримати вдома дрібку живності тут не прийнято.

– А які культури вирощують?

– Картоплю, моркву, цибулю, редьку дайкон, батат, гарбузи, кабачки, шпинат, пекінську капусту, помідори, баклажани… Поруч із будинками ростуть яблуні й хурма, яку всі сушать. Зі слив роблять популярні в усьому світі наливки. Але імпорту все одно багато, бо власною агропродукцією Японія забезпечена лише на 40%. Відношення до привізного, особливо з Китаю, трохи зневажливе. Але куди подітися? Своя продукція вважається якіснішою, тому коштує дорожче. Наприклад, три головки японського часнику продають за 500 йєн (біля 5 доларів – Авт.), а десяток китайських віддадуть за 150-200.

– Середньостатистичний український фермер – це такий собі майстер на всі руки: і свиней тримає, і кіз, виробляє і продає авторські сири, ще й перепелів розводить у сарайчику…

– Як казав один наш викладач в Японії, український спосіб господарювання корисніший для навколишнього середовища, бо кожен має свої методи, і природа встигає відновлюватися. В японця є певна спеціалізація: оцим я займаюся, бо добре знаю цю справу, а це – не моє, тому не торкаюся. Хіба що заведе кілька грядочок різних культур для власного харчування – аби заощадити.

Загалом життя в селі вважається престижним: свіже повітря, відсутність натовпу та міського галасу. При цьому більшість селян їздить працювати саме до мегаполісів. Якщо хоча б половину прибутку вдається заробити на селі – це вже вважається великою вдачею.

– Як саме там просувають власний бізнес?

– Діють зворушливі історії про щасливу родину, що власноруч вирощує овочі-фрукти на невеличкому дідівському городику, продає те, що й сама споживає. Багато яскравих фотографій із дітьми. Великі промислові поля не так «чіпляють».

– Чи користуються попитом сучасні технології?

– Чогось надзвичайного я не помітив – ті самі методи обробки землі, ті самі культури. Хіба що все механізовано, вручну сапати город ніхто не стане. Майже в кожного є міні-тракторець або мотоблок.У тваринництві теж усе автоматизоване, від доїння до обробки приміщень. Японці не шкодують на це коштів, для них стара бабця, що доїть десяток корів, архаїзм.

– Держава якось підтримує селян?

– Так. Наприклад, на томатній фермі, де я проходив практику, теплиці побудовані в кредит. Власник отримав ці гроші на дуже вигідних умовах за рахунок того, що його батько колись вирощував рис. Ця культура вже не така популярна, як колись, і держава всіляко намагається повернути її статус. Існує навіть спеціальна програма підтримки фермерів, що займаються рисом.

Ідуть назустріч виробникам культур, яких не вистачає в певному регіоні. Непогано живеться в Японії молодим спеціалістам: щоб підприємства брали їх на роботу, держава частково компенсує зарплату.

Будь-який одноосібник може звернутися до кооперативу, де йому безкоштовно порадять, як краще вирощувати певну культуру. Адже знання – це певний рівень безпеки. А тепер порівняйте з Україною, де на ринку ти ніколи не знаєш, скільки хімікатів «на око» використав продавець. Та він і сам, мабуть, точно не знає. В Японії подібна неконтрольована торгівля заборонена, біля дороги з відерцями ніхто не стоїть. Виростив забагато і хочеш продати надлишок? Знову ж таки, йдеш до кооперативу, там твій товар перевіряють та візьмуть під реалізацію. Заробіток менший, зате все легально. А що ще японцю треба?

– Як виглядає середньостатистичне село в Японії?

– Мальовничих ставочків і корівок на випасі точно не побачите. Зате є стародавня система зрошення, яку будували для вирощування рису. Будинки здебільшого одноповерхові, дерев’яні. Їм чимало років; японці скоріше відремонтують старе, ніж побудують нове. Каміння при будівництві тут взагалі не використовують через загрозу землетрусів. Нові будівлі зроблені з металу або монолітних конструкцій, зрідка вони мають два поверхи. Усі дороги асфальтовані, навіть між полями. І причина зовсім не в підвищеній охайності, а в тому, що колись, у 1980-1990 роках, на дороги виділялися чималі кошти. Якщо певна громада не встигала їх освоїти – бюджет урізали, тож усі завзято асфальтували все навкруги.

– Із побутом усе зрозуміло, а як розважаються?

– Порівняно з містом, де всі заклопотані та занурені в роботу, села живуть вільніше. Там людей менше, живого спілкування більше. Народ часто збирається на релігійні гуляння, чи то буддистські, чи то синтоїстські. Разом святкують Новий рік. Є місцеві «наливайки», ігрові центри, гуртки на кшталт товариства любителів гладіолусів чи клубу з розведення котів. Але ж такого відкритого, душевного спілкування з сусідами, як це прийнято в Україні, у японців немає. Кожен сам за себе, нікому навіть на думку не спаде позичати якісь речі. Усю техніку доводиться купувати, хіба що в кооперативах деякі приладдя спільні.

– В Україні наразі набирає обертів розвиток сільського самоврядування, громади активно поєднуються. Як із цим на далеких японських островах?

– В Японії також не самодостатні населені пункти об’єднані із сусідніми, є такі собі адміністративні центри. Але кожнен населений пункт просуває власну справу. Одні виробляють унікальну продукцію і продають її в ресторани, інші малюють на тканинах, ще хтось працює по дереву. Якщо громада має якийсь об’єкт на території, скажімо, баню-онсен, то для місцевих, за умови наявності документів, відвідування дешевше. Як такої місцевої влади в селах не існує – лише в районах та областях.

– Доводилося сапати японські грядки?

– Аякже! Мій знайомий японець запропонував разом посадити город. Кілька разів на місяць ми їздили на його дачу. А почалося все з того, що місцева сільська влада звернулася до цього товариша, мовляв, ваша ділянка заросла травою, через це плодяться комахи і всім заважають. Будьте так ласкаві, швиденько приведіть її до ладу. Ось такі устрої!

– Як японці ставляться до українців?

– Чогось особливого не помітив. Та й нас поки мало що пов’язує. У нагоді знання російської мови – деякі японці співпрацюють з країнами СНД. Однак останніми роками інтерес до України зростає, чому сприяє також громада українців в Японії, активним членом якої я був. Українців-виробників в Японії обмаль, продавців більше. Щодо мене, то особливого бажання залишитися там не було – вдома кращі можливості, враховуючи отримані знання та іноземний диплом.

До речі, у січні їду до Японії презентувати Україну в рамках програми «Корабель молодих лідерів світу»: 120 іноземців і 120 японців протягом місяця налагоджуватимуть контакти, ділитимуться досвідом, проводитимуть семінари та тренінги на великому судні в Тихому океані.

Наталія ФЕДОРОВА

16.12.2016