Мене вчили говорити правду з дитинства

Олександр Анатолійович очолює Асоціацію українських банків упродовж 23 років

У гостях «Рідного села» – економіст Олександр Сугоняко. Ще на зорі незалежності України у Верховній Раді УРСР 12 скликання він займався створенням національної грошової системи та банківської галузі. Був серед ініціаторів виходу країни з рубльової зони та запровадження гривні, виступав за повернення заощаджень громадян України з Ощадбанку СРСР. У 1998 році за його участі було створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

1993 року на I з’їзді Асоціації українських банків обраний її президентом.
Обіймає цю посаду й дотепер. Заслужений економіст України, автор книг «Банки: проростання крізь постсоціалізм», «Україна: повернення до себе», «Покликання України».

– Олександре Анатолійовичу, розкажіть про своє рідне село.

– Араповичі, що на Чернігівщині, – це маленький Київ. Малесенький. Стоїть на високому правому березі Десни, поряд із Новгород-Сіверським із його кріпосними стінами, монастирем XI століття, Свято-Преображенським собором. Поселення на цій території датуються 3-4 тис. років до нашої ери. Навесні між Араповичами, Дробишевим і Путивськом (до речі, це було княже село і, кажуть, саме там, на тутешніх горах, а не в Путивлі, Ярославна голосила за князем Ігорем) після оранки можна назбирати стародавніх черепків, певно, Юхнівської культури. Якось ми з братом-істориком і друзями їх назбирали.
Потім я завіз артефакти до Чигиринського історичного музею, науковці були вражені. За переказом, колись біля села був храм, що пішов під землю. Нині отець В’ячеслав відбудував його у схилі гори. А внизу, біля Десни, як у столиці, є свій Поділ. Трохи нижче по Десні гетьман Мазепа переправлявся через Десну з Карлом ХІІ, коли йшли до Новгород-Сіверського. Тож ентузіасти досі шукають гетьманські й королівські скарби.

Річка і ліс врятували моїх односельців від голодної смерті у 1932-1933 роки. У наш час на лівому березі Десни був величезний курятник, загони для коней. І вдома селяни тримали по кілька десятків гусей. Як тільки підростали – пускали їх на луг, на Десну. Птаство так і мешкало на озерах за Десною, навідуючись додому. І селяни всю зиму були з м’ясом. До цього часу восени і взимку хочеться саме такої їжі. Звичка дитинства.

– Пасли в дитинстві гусей?

– Гусенят. Це було заняття для малечі. А школярі влітку працювали в колгоспі. Наприклад, картопля зійшла, її треба просапати і підгорнути кіньми. Тож менший хлопчик веде коня, а підліток років 13-14 йде по зораному. І то цілий день. Возили воду в діжках косарям, жінкам, що гребли сіно за Десною, переправляючись на поромі. Кожен мав підопічного коня, у мене був Беркут, потім Вороний. Ще возили коноплю на лівий берег, де її мочили в озерах, восени – пеньку на завод. Із 12-14 років працювали нарівні з дорослими. А оскільки батько був трактористом, заступником бригадира тракторної бригади, то я освоював сільгосптехніку.

– Вашу маму було відзначено двома орденами Леніна. За що її нагородили?

– За працю в колгоспі. Обидві відзнаки мама отримала до 23 років. Могла б і Героєм соціалістичної праці стати, тоді любили вшановувати завзятих комсомолок. Але тут я завадив. Треба було їхати до Москви, а вона саме чекала моєї появи на світ. На жаль, рано від нас пішла, у 45 років, Царство їй Небесне. Мама дуже працьовита була і наповнена любов’ю. Її погляд до цього часу супроводжує мене життям.

Дядько 30 років відпрацював екскаваторником у піщаному кар’єрі. Біля Путивська були унікальні крейдяні гори. Знаходив закам’янілі шматки крей- ди, а розбив його – всередині закам’яніла риба. Багато знаходили так званих русалчиних пальців – залишків головоногих молюсків, які зародилися сотні мільйонів років тому… Мій дядько, Микола Степанович Сугоняко, мав орден Трудового Червоного Прапора і Орден Леніна. Його поважали і в районі, і в області.

– Про що мріяли в дитинстві?

– Хотів літати, але зір підвів. Потім зацікавився радіо. З четвертого класу робив детекторні приймачі, фізику любив. Тож вступив на радіофакультет. Наша Дробишівська середня школа давала міцні знання. Із 32 випускників більше 20 моїх однокласників отримали вищу освіту. А після вишу прийшов на завод і був вражений станом нашої економіки. Реальність зруйнувала моє уявлення про передову соціалістичну економіку. Щоб знайти відповідь, чому це так, почав уважно вивчати «Капітал». Згодом хобі змусило поміняти фах. Був, мабуть, єдиний у Радянському Союзі радіоінженер, якого допустили до викладання політекономії капіталізму у виші.

– А потім був Чорнобиль...

– 19 травня 1986 року я був мобілізований віськкоматом, а 30-го вже перебував у зоні. Мене призначили командиром 664 окремої лінійно-кабельної роти зв’язку. Служив там майже півроку.

– Які були найсильніші враження того часу?

– Найжахливіше, коли в’їжджаєш у щойно відселене село. Людей вивезли, а кури, коти й собаки бігають, сохне на мотузці білизна… Згодом, уже восени, яблука вродили незвичайні, соковиті, аж просвічувалися на сонці. У вересні здивували білі гриби в радіоактивній зоні: шляпки, як тарілки. Здорові й нечервиві. Неможливо було втриматися, щоб не назбирати. Роботи в зоні вистачало: прокладали кабельні лінії зв’язку і обслуговували їх. Респіратори відразу ставали червоними. А після повернення почалися проблеми зі здоров’ям. Біг на довгі дистанції, часте відвідування лазні, пиття великої кількості води – так я намагався вимити із себе радіонукліди – не давали результату.

Із хворобою, ба навіть із примарою смерті, я залишився сам на сам. Ні від кого було чекати на допомогу. А далі диво. Смирення перед Творцем. Потім прийшла наступна думка: я ж не знаю, Господи, що в Тебе написано в Книзі життя. Хочу жити. Згодом прочитав, що людина може голодувати 15 днів без нагляду лікарів. Тож узяв відпустку, почав голодувати і будувати гараж. Голодування йшло нелегко, але вже на 6-7-ий день мені стало краще, а на 14-ий я відчув, що буду жити…

– Коли стали народним депутатом, познайомились у Верховній Раді з відомими людьми, наприклад, з Леонідом Кучмою?

– Та він мій земляк, із сусіднього села. Але цікаво не це. Саме цей парламент проголосив незалежність України, причому завдяки активній позиції групи «Народна Рада», членом якої я був. А Кучма у Новгород-Сіверському відбудував музей, присвячений «Слову о полку Ігоревім», очолює його Микола Сугоняко, син мого дядька-орденоносця.

– У 2012 Асоціація українських банків зажадала відставки керівництва НБУ. Нині ситуація повторилася. Чому підтримуєте відставку Гонтаревої?

– Тому що за час її роботи зруйновано найголовніше – довіра до НБУ, як наслідок – до гривні й банків. За її управління курс гривні впав із 11,8 до 25,7 грн за долар. Відбувся нечуваний відтік депозитів: тільки валютні депозити зменшилися на 17 млрд дол. США. Зупинилося кредитування економіки. То що в такій ситуації робити Асоціації? Треба казати людям правду. Так мене вчили з дитинства.

– У проекті бюджету на 2017 рік закладено 5,5 млрд грн на підтримку аграріїв. Може, це допоможе розв’язати проблему?

– Нічого, окрім корупційної складової, у цьому не бачу. Краще би ці 5 мільярдів Уряд скерував на зменшення відсотків за кредитами. Тоді в сільське господарство прийшло б не 5, а 50 мільярдів! Це була б серйозна допомога фермерським господарствам. А так чиновник буде сам вирішувати – кого «обдарувати». Це технічний момент, завдяки якому Уряд міг би допомогти селу. Але є й ключові стратегічні аспекти. Про що свідчать магазинні прилавки? Про те, що адекватної політики немає. Яка має бути стратегія в частині землекористування і хто має бути основним суб’єктом сільськогосподарського виробництва? На моє переконання, треба зробити акцент на малих фермах, гектарів на 200-400. Такі господарства потребують забезпечення технікою: тракторами, різними агрегатами, системою захисту рослин, насінням, добривами. Це попит на промислову продукцію.

– Тобто виникає такий собі ланцюжок.

– Так, ми включаємо низку суміжних галузей української економіки. Створюються робочі місця, виплачується зарплата, ідуть надходження до бюджету. Є й інший аспект – інноваційний. Маємо розробляти сучасну техніку, ефективні технології органічного виробництва. Це потребує творчого підходу. І робота в полі це теж на сто відсотків творча праця. Звісно, якщо йдеться про якісну продукцію, зроблену з любов’ю до споживача і землі. А поки що агрохолдинги в гонитві за надприбутками виснажують наші ґрунти, із року в рік засіваючи їх кукурудзою, соняшником, ріпаком. Що це? Відвертий злочин проти України і її землі – творіння Божого.

Ніна СОТНИК