Богдан Бенюк: «Дорожню карту» мені намалював брат

Богдан Бенюк

В Україні ім’я Богдана Бенюка невідоме хіба що немовлятам. Він і актор, і політик, і телеведучий. Без нього неможливо уявити афішу Національного академічного театру імені Франка, а яскрава фільмографія – взагалі привід для заздрощів, адже зніматися Богдан почав ще на першому курсі Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Звідки й крокував до вершин професії. Підтримкою була дружина Уляна, з якою знайомий ще із садочка. Разом виховали трьох успішних дітей, тепер допомагають ростити онуків.

Багато бачив країн, людей, прожив чимало життів своїх героїв. Та назавжди найважливішими залишилися перші кроки. Їх майбутній народний артист зробив у селищі Битків на Івано-Франківщині.

– Богдане Михайловичу, які найяскравіші враження про перші роки життя?

– Як мій брат Петро, старший за мене на 11 років, несе мене, сонного, з вечірнього сеансу додому. Ще школярем він крутив фільми для односельців і брав мене та середнього брата Миколу на роботу, бо мама в нічну зміну працювала на заводі, де виробляли газолін. Мені взагалі Петро замінив батька, тому що тато помер, коли мені було півтора року. Мама (царство їй небесне) сама тягнула нас. Вона гарувала на трьох роботах, дбаючи, щоб ми були нагодовані та вдягнені. Якось на гастролях я стояв на балконі в театрі й спостерігав, як ластівка пірнає в зливу, щоб нагодувати малечу, бо дзьобики в гнізді відкривалися й відкривалися. Так само й мама. Тільки з роками зрозумів, скільки її праці було покладено, щоб поставити нас на ноги.

А в шість років я перший раз вийшов на сцену – разом із братами. Ми їздили на звіти художньої самодіяльності в район, область. Оплески запам’яталися назавжди. Ми виконували пісні, розігрували етюди – вже потім я дізнався, що це так називається.

– Тоді й з’явилася мрія стати актором?

– Ні, пізніше. Петро вступив до театрального інституту, знявся в кіно і потрапив на шпальти газет. Коли я побачив у рейсовому автобусі Битків –Надвірна братове фото з тижневика «Новини кіноекрана», мене розпирала гордість.

– У Биткові ще залишилися ті, хто це пам’ятає?

– Зовсім мало… До рідного села ставлюся з трепетом. Цей місточок ніколи не урветься. Адже тут уперше побачив світ, тут твій пуп закопаний. Раз на місяць приїжджаю постояти біля хати, заїхати на кладовище, зайти до старих друзів... Казали, що колись монголо-татари дійшли до Карпатського краю, розбили замок біля Надвірної й оселилися в нашому Биткові. Звісно, вони давно стали гуцулами, і прізвища їх видають. І характер. Наприклад, дороги щороку розмивають потоки з гір. І коли свідомі громадяни починають ремонт, дехто стоятиме за парканом, а допомогти не вийде. І по всій Україні так само: є ті, хто тягне нас уперед – до об’єднання, демократії, самоусвідомлення, а є й ті, кому все байдуже.

– А ще є ті, хто репрезентує Україну за кордоном. У вас кілька міжнародних премій. Серед них відзнака 1993 року на театральному фестивалі в Единбурзі.

– Так склалися зірки на небі. Віталій Малахов поставив «Яго», де ми грали разом з Анатолієм Хостікоєвим. В Единбурзі виставу показували в басейні ХІХ сторіччя, який уособлював Венецію й море, а глядачі сиділи на другому ярусі. Грали ще й «Сон у літню ніч», усього дали 60 спектаклів. Приїжджали кінокритики з Лондона, підраховували рейтинг кожної вистави. А колективів було до тисячі! Та ми ні на що не зважали, не думали про нагороди.

Важливіше, як тебе сприймає глядач. Йому подобається, коли живі емоції перелітають оркестрову яму і захоплюють його. Він починає дихати в такт із тобою. Ми, актори, відчуваємо це по усмішках, аплодисментах, інших нюансах. Це надзвичайно цікава психологічна робота! Ніколи не думав, що пірну в це з таким задоволенням. Із роками зрозумів, що я надзвичайно щасливий чоловік і, певно, був створений для цієї професії.

– Ну, вам було легше, ніж Петру, бо йшли його стежиною...

– Ну. Звичайно, брат був «барабанщиком». Коли він після армії їхав вступати до театрального, мама журилася: «Петре, куди ти їдеш? Там за вступ треба гроші платити. Краще йди ремонтувати трубопровід під землею. Там гарні заробітки». Однак Петро поїхав за мрією. Із червоним дипломом закінчив інститут і потрапив у театр Марії Заньковецької у Львові, де працює й досі. Народний артист. А я з 9 класу їздив до нього, із-за лаштунків дивився вистави. Брат із дружиною жили в театрі. Їм виділили кімнатку, і я там ночував. Так театр увійшов до мого серця. Після випускного Петро намалював мені «дорожню карту»: як іти до інституту, куди повертати, коли вийду з метро. Я здав вступні іспити і був зарахований на кінофакультет. Брат сказав мені одну фразу: «Якщо ти будеш погано вчитися, я тебе вб’ю». І я старався.

– І після першого курсу стали рядовим Кринкиним у стрічці «Ати-бати, йшли солдати»?

– Цей фільм дав мені старт у професію. І спілкування з Леонідом Биковим. Уявляєте, що це було для сільського хлопця? Тоді пішла ціла низка подій, наче з’явився янгол-охоронець за плечима. Гадаю, що ним був батько, якого я навіть не пам’ятаю. Почали траплятися люди, які мене направляли: від тих, хто навчив мене читати – не в буквальному розумінні, звісно, а вдумливо, розуміючи для чого ти це робиш, до режисерів, які на мене ставили репертуар. Зрозумів, де лівий, де правий берег і як воно пливеться між ними, і ти мусиш бути готовий використати свої знання та любов до свого ремесла. І якщо ним добре володієш, то зможеш все втілити. Так і склалося. Я ніколи не мріяв про ролі чи персонажі. Приносили на тарілочці роль, закохували мене в персонаж – і я грав. Люди, які були навколо, своєю любов’ю до мене створювали «парасольку», яка оберігала.

– Персонажі траплялися абсолютно різними. І якщо Швейка Гашек писав наче для вас, то чи комфортно було сідати на трон англійського монарха?

– Коли починаєш грати в театрі, там чіпляють такі собі ярлики: цей – герой-коханець, цей – комік… Я відразу заповнив нішу комедійних ролей. Але нутром відчував, що це трафарет, який на певному етапі вихолощується. На щастя, режисер Володимир Оглоблін мене, 25-річного хлопця, почав використовувати в трагікомедії. Ставив вистави саме на мене. І я почав відчувати театральний простір по-іншому.

– Важливий ще й професійний тандем. Як він склався у вас із Хостікоєвим?

– Анатолія я вперше побачив на сцені театру Заньковецької. У Львові його любили. А 1977 року ми зустрілися в фільмі «Жильці». Знімали його у Ржищеві та Кустанаї. Там потоваришували. І вже 36 років граємо в одному театрі. Він прийшов із театру російської драми, я – юного глядача.

– Зайчиків там грали?

– Ні. Із 10 ролей грав тільки кота Базиліо, а ще – Дуремара. Потім перейшов до театру Франка. За рік до того переїхав зі Львова Сергій Володимирович Данченко, який одразу погодився мене взяти.

– Вам доводилося грати в зарубіжних фільмах. Яке ставлення було до вас за кордоном і в Україні?

– Хочемо чи ні, а почуття суперництва існує. Не має значення це росіяни, німці чи англійці. Професійні люди оцінюють одне одного дуже швидко. З того, як розмова точиться, обговорюються епізоди, як люди на репетиціях себе проявляють, як у першому кадрі знялися. І тоді ця рівність і вибудовується. Наприклад, знімався з москвичами – Олександром Балуєвим, Андрієм Паніним, Володимиром Машковим, Олександром Голубєвим – проблем не виникало. Важливо відчути на перших репетиціях внутрішній світ партнера, і розуміти, що ти в професії на рівні не меншому, ніж вони. Хоча всі кажуть: це «звйозди російського кіна». Українські газети навіть у програмці не друкують прізвища наших акторів. А інколи взагалі буває смішно. Коли я знявся в німецькому кінофільмі, то в нашій газеті «День» написали щось на кшталт: Бенюк зіграв кілера й тепер німці думатимуть, що українці погані люди, і не захочуть мати з нами справи.

– Богдане Михайловичу, маєте садибу. Хоч інколи працюєте на землі?

– Що значить інколи? Щодня. Із Карпат я привіз 6 саджанців ялівцю. Викопав їх маминою лопатою біля рідного села. Прижилося три кущі, виросли великі й гарні. Сьогодні я якраз листя вигрібав, подвір’я замітав. Робота завжди є: нагодувати собаку й чотирьох котів, підмалювати ворота.

– Це вся ваша «живність»?

– Ще в дочки є два коти. Коли вона у відрядженні, я ними опікуюсь. Я взагалі котячий батько. У фільмі «Капітан Крокус» був рудим, і коли їхав на зйомки, всі думали, що я Куклачов. І я давав замість нього автографи. Дивувалися, що дресирувальник розмовляє українською. Знімали стрічку в цирку на Цвітному бульварі, коли директором ще був Юрій Никулін. Він пускав нас на зйомки до себе в кабінет.

– Ваші побажання читачам...

– Добра, здоров’я, напористості! І хай Господь оберігає колиски українства – наші села.

Ніна СОТНИК