Син за сина

modasenin.com_.jpeg

Тетяна збиралася до пологового будинку. Ще раз перевірила всі напрасовані пелюшки та сорочечки, ще раз покрутила в руках іграшкового ведмедика, подарованого свекрухою. Усе нібито добре, але справжньої радості не було.
Ревнивий до нестями, чоловік Василь до дев’ятого місяця вагітності своєї дружини пильно стежив, аби вона ні з ким не спілкувалася. «Знаю я вас!» – часто повторював він перед тим, як учергове обвинуватити жінку в зраді. Спочатку вона виправдовувалася, потім перестала. А навіщо, коли сенсу все одно немає?

В інших питаннях усе було гаразд. Василь добре заробляв, усе вмів робити власноруч, ніколи не ображав батьків – ані своїх, ані Тетяниних. Та й про малятко давно мріяв. От тільки як тепер йому довести, що синок – його, рідненький, а не якогось нафантазованого суперника? З важкими думками жінка поїхала народжувати первістка.

«Ой, дивися, який руденький! Лисенятко мале!» – пестила новонародженого молоденька медсестричка. Почувши слово «рудий», молоду маму аж сіпонуло. Як рудий? Чому рудий? А що ж Василь скаже? В обох родинах усі були чорняві. Звідки взявся той рудий пушок у малечі, Таня не знала, хоча б тому, що це їхнє дитя, не було жодного сумніву. Ніяких кавалерів у неї зроду не було, та й кохала вона свого Васька.

Подивившись на кумедного малюка та погладивши його по рудій голівці, Тетяна важко звелася з ліжка та пошкандибала до дверей. У цей самий момент вони відчинилися. На каталці завезли ще одну породіллю. Непритомна від наркозу, вона навіть уві сні посміхалася, мабуть, раділа появі дитинки. А в ліжечко поклали хлопчика. Чорнявенький, брівки аж сходяться.

Таня мимоволі усміхнулася йому та хотіла вийти до коридору, аж раптом у голові промайнула несподівана думка. Настільки дивна та страшна, що жінка аж схопилася за серце. Та як можна навіть думати про таке?! Чи то гормони ще буяли, чи то від постійного стресу, але наступні дії Тетяна чинила наче уві сні.

Швиденько обійнявши та розцілувавши сина, який мирно спав, вона поміняла дітей. Замінити бирочки з іменами та датами було справою однієї хвилини. Відтак чорнявенький став Діденком, як Василь і Тетяна, а руденький – Стафійчуком і поїхав з чужою жінкою на Харківщину. Вона, нещасна, навіть і не підозрювала, яка біда сталася за кілька хвилин до виходу з наркозу.
Харків’янка Оксана назвала малого Андрійком і виписалася з пологового будинку, ще й кілька разів дякувала своїй сусідці, Танюші, коли та допомагала їй няньчити сина. Тетяна з Максимком теж поїхали додому – із квітами, розкішним лімузином і гуртом гостей.

Щоправда, новоспечений батько чорненькому волоссячку та оченятам особливо не зрадів, тільки зауважив, що в його роду інший овал обличчя. І взагалі, чого цей високий медбрат уже тричі заходив до палати? Чи не до неї, га? Убита морально і фізично, Тетяна повезла додому чужу дитину, навіки втративши свою. Зізнатися в скоєному злочині вона вже не могла, а відчуття страшної, жахливої помилки тільки тепер почало гризти її зсередини. Треба було кинути цього дурного, навіженого чоловіка, кинути все, але ж не невинне маля! Де воно тепер, із ким?

Минали роки. Максимчик закінчив дитсадок, пішов до школи. Його мати давно змирилася з власною помилкою та полюбила чужу дитину всім серцем, хоча й забути нічого не змогла. Вона ніби постійно носила цю біду в голові і, зрештою, болячка прорвала.

Завжди уважний та обережний, хлопчик потрапив під вантажівку. Чому він не побачив автомобіль, чому вибіг прямо під колеса – не знав ніхто. Швидка, операційна, згорьовані батьки… Шансів, що житиме, зовсім мало. Несподівано для себе Тетяна почала телефонувати до пологового будинку. Усіма правдами і неправдами їй вдалося дізнатися телефон своєї сусідки Оксани, справжньої матері Максимка.

Через півдня обидві жінки вже сиділи біля лікарняного ліжка. Гладили спільного сина по голові й без упину плакали. Через те, що сталося позавчора, через те, що сталося вісім років тому. Оксана повірила відразу, бо помічала, наскільки Андрійко відрізняється від інших її дітлахів. Рудий, із геть іншим характером. А от у Максимка за вушком виявилася така сама родимка, як у його мами.

Години тягнулися, як дні. Якби Максимкові покращало, жінки могли б розпочати сварки та навіть судову тяганину. А так, за крок до смерті, їх нічого не цікавило, окрім цього тоненького, ледь теплого тільця. Яка різниця, з ким живе та де – аби тільки жив і дихав!

За місяць лікарі нарешті дозволили видихнути. Хлопчик прийшов до тями і чомусь зовсім не здивувався, що до нього приходить чужа тьотя. Боже, знав би хто, яка боротьба в цей момент тривала в головах у жінок! Сказати? Відсудити? Змиритися й забути назавжди?

Істина народилася сама по собі. Чоловік Оксани, стривожений довгою відсутністю дружини, поїхав за нею, прихопивши із собою руденького сина. Оксана весь цей час пояснювала, що син кращої подруги в реанімації й потрібна підтримка.

А потім родина Стафійчуків раптом переїхала з Харкова в сусідній будинок. Хлопці подружилися, як брати. А їхні мами стали, немов сестри. Тепер вони майже щодня зустрічаються в когось на кухні, щоб разом попити чайку та розповісти, як пройшов день. Нарешті героїні цієї розповіді не почуваються спустошеними. Так, рішення, яке вони прийняли, важке і здається неймовірним. Але кому потрібна зараз правда, коли всі щасливі?

Влада ПОТОЦЬКА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.