Грати треба від дитинства до глибокої старості

Микола Григорович ділиться тим, чим багатий, - навчає грати

Микола Григорович знає кілька сотень рухливих і настільних ігор. Одні він вигадав сам, інші перейняв. Приміром, дуйбол. Чи складно в нього грати? Ні.
Адже перемагає той, хто сильніше дме на м’яч. Шаффлборд – старовинна англійська гра на розміченому столі чи корті, гобблет – гра на кшталт збирання матрьошок, у Франції вона набула статусу гри 2004 року, реверсі – рухи шашками за певними правилами, рендзю – особливе заповнення клітинок хрестиками-ноликами, серсо – гра в обруч, який ловиться спеціальною паличкою, а петанок – змагання з кульками: його Китай 2004 року намагався ввести до олімпійських видів спорту. Що вже казати про боче, городки, доміно, боулз, триміно, крокет, гольф офісний і міні-гольф, рінго, стрітбол, шарлін, пахісі батік, барабашку...

Любов до гри в пана Миколи – від батька. Той із захопленням грав у шахи, карти, шашки, доміно. Причому татові передусім подобалася логіка в іграх. Цю захопленість він передав і синові.

– Я ще в дитинстві почав придумувати якісь незвичні ігри або змінювати правила у відомих, щоб пристосувати їх до місцевості чи фізичних можливостей гравців, – розповідає пан Микола. – У що тільки ми не грали з хлопцями з нашого й сусідніх районів! А одного літа я запропонував їм позмагатися в хокей. Про існування «хокею на траві» ми тоді й не здогадувалися! Ключки виготовляли власноруч – гнули гілки з жовтої акації в окропі. Дорослі в селі глузували з мене, вважали диваком. Хлопцям же дуже подобалася гра – збиралися на хокей звідусіль, такі змагання влаштовували – аж все гуло навкруги!

Мабуть, не треба говорити, що юний Микола так само, як і поза школою, грав у школі. І зрозуміло, що не покинув своєї пристрасті в Дніпропетровському металургійному інституті. Там він був членом факультетського і курсового бюро зі спорту, і з його легкої руки популярним став «футбол на аркуші».
Суть гри така: на аркуші паперу в клітинку намалювати поле й ворота. Потім із центру поля кожен із учасників, озброївшись кольоровим олівцем, «ходить» по три клітини, аби забити м’яч. Між студентами організовував турніри. Скільки емоцій було, який запал!

– Як не дивно, гра нам не заважала вчитися, – усміхається, згадуючи минуле, чоловік.

Через високий артеріальний тиск Микола Яковлєв мав покинути роботу на металургійному заводі. Влаштувався в школу вчителем фізичної культури, праці та військкерівником. Одразу зіткнувся з тим, що заняття праці дітям не подобається. Замислився, як заохотити школярів. Придумав спеціальну тестувальну таблицю з питаннями та відповідями, зробив стенди рекордів і вручав дітям грамоти як за досягнення, так і антидосягнення. Наприклад, одному – за найбільшу кількість п’ятірок за тиждень, іншому – за найбільшу кількість двійок. І якось сталася досить кумедна історія. Один хлопчина, який слабенько вчився, підійшов до Миколи Григоровича й попросив: «Поставте мені двійку в журнал і в щоденник, будь ласка, бо на рекорд не виходжу».

Хлопчики й дівчатка зацікавилися «працею». Навіть хворі намагалися прийти на урок. Учитель тим часом відзначав інші рекорди: хто далі стрибне на одній нозі, хто більше відіжметься від підлоги. Так «підсаджував» на спорт. А кращих запрошував у свої спортивні клуби, які згодом відкрив у Новомосковську.

Наразі Микола Григорович навчає грати тих, кому в житті найважче. Він відвідує будинки-інтернати, пансіонати, будинки преістарілих, госпіталі, лікарні. Його мета – подарувати хворим і зневіреним здорові спортивні емоції. Старенькі молодіють на очах, дух перемоги охоплює тих, хто втратив руки, не хазяїн своїм ногам, не бачить.

Чи не кожного дня пан Микола буває в інтернаті для хворих на ДЦП.

– Не можу не ходити в цей заклад, – каже він, – бо ж на мене там чекають діти. Якось стався такий випадок. У колишнього вихованця закладу, Дениса Косова була вада: одна нога коротша за іншу. Та дитині захотілося мати від мене грамоту з печаткою. Я сказав хлопчику, що для отримання грамоти потрібно якийсь рекорд встановити, ну, наприклад, стрибнути бодай на один метр… Сказав, а сам подумав, що, мабуть, це я вже загнув. Уявіть, малий герой деякий час тренувався й на одній нозі стрибнув аж на 125 см! Нині Денис уже дорослий. Бачив його по телебаченню, накачаний такий! Сила волі й бажання роблять дива. Багато моїх учнів беруть участь у Паралімпійських іграх і досягають гарних результатів.

А коли Микола Григорович бачить, що дух змагання пробудив бажання повнокровно жити, боротися за свою долю, він щасливий.

Анфіса БУКРЕЄВА

Фото – з архіву Миколи Яковлєва.

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.