Візит із розрахунком

dheerendra21.blogspot.com_.jpg

Наталя нагодувала Вадика, понесла його до зали.

– Зараз прийдуть тато й сестричка. Сідай ось сюди, а я піду готувати вечерю… Тільки не плач

Вона посадила сина в манеж, де лежать іграшки, і пішла на кухню.
Тишу перервав телефонний дзвінок. Наталя зняла слухавку:
– Алло…
– Наталю, доброго дня! Це Лора…
– Хто говорить? Лора?.. Яка Лора? Ах, Лариса!.. Якими шляхами-дорогами?.. Добре, чекатиму, приходь.
Поклала слухавку й задумалася. «Навіщо я їй потрібна? Після новосілля я її й не бачила».

***
Лариса була на три роки старша за Наталю. У дитячі роки вони жили в одному дворі двоповерхового восьмиквартирного будинку. Лариса – на другому поверсі, Наталя – на першому. Тоді мати з десятирічною Ларисою приїхала в місто до овдовілого ювеліра, квартира якого розташовувалася над квартирою сім’ї Наталі. Скориставшись зв’язками чоловіка, на роботу влаштувалася продавцем універмагу у відділі готового одягу. Лариса, яка першого дня в школі всім відрекомендувалася як Лора, у вбранні нестачі не мала. А чимдалі, тим більше стала приваблювати ще й обличчям, поведінкою. Гарна, швидка, гаряча, запальна, вона часто сміялася, та так захоплено, що, дивлячись на неї, неможливо було втриматися самому.

В одному класі з нею навчався хлопець із сусіднього будинку Олександр, або Шурик. Був він худим, високим, із чорним кучерявим волоссям. Ніби соромлячись свого високого зросту, хлопець трохи сутулився. Лариса і Шурик часто зустрічалися вечорами, і Наталя інколи бачила їх біля під’їзду. Вони обіймалися, щось шепотіли одне одному, цілувалися. Але вдень, зустрічаючи Шурика, Лариса перевтілювалася. Ніби це не вона вчора весь вечір стояла з ним біля під’їзду, ніби не вона перешіптувалася й цілувалася з ним.

Повертаючись із подружками зі школи, вона відверталася від Шурика. Дівчата розмовляли з ним, а вона тримала гордий, незалежний вигляд і огидливо проходила повз нього. Шурик губився, мовчав.

Мати Лариси сварила доньку: «І що ти в ньому знайшла, у цьому верзилі? Хіба він тобі пара?» Лариса мовчки слухала, не заперечувала. Пройшов час, і Наталя вже вечорами не бачила Ларису в парі з Шуриком. А через рік вони закінчили школу. Олександр поїхав навчатися до Києва. Лариса залишилася у Вінниці, вступила до медичного інституту. Наталю вона навіть не помічала, що їй за справа до п’ятнадцятирічної дівчинки?

Часто з її квартири на другому поверсі лунали голоси, сміх. Там грали на піаніно, співали під гітару, вмикали магнітофон і влаштовували танці. Лариса так змінилася, що її важко було впізнати: хутряна шуба, різнокольорові кофти, дорогі сукні, туфлі. Хлопці роєм крутилися навколо, липли до неї.

Невдовзі вітчим її помер від інфаркту, і Лариса залишилася вдвох із матір’ю. Ще за життя ювеліра один із його далеких родичів сватався до Лариси. Дівчина не давала згоди, але після смерті вітчима вона так швидко і без зайвих слів погодилася, що навіть її мати здивувалася такій різкій переміні. Це був широкоплечий, міцного складу тіла чоловік років сорока. Сусіди казали, що грошовитий. Ніхто не знав, де він працює. Лариса вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Ходили чутки, що вона покинула навчання в інституті. Тиша, яка вляглася було після її весілля, тривала недовго. Через три роки Лариса розлучилася з чоловіком. Весь день на другий поверх носили речі. Пішовши звідси в будинок чоловіка без нічого, Лариса повернулася не з порожніми руками. Знову вечорами з вікон на другому поверсі виривалася музика, знову в її квартирі танцювали й співали.

Через рік її обранцем став бригадир бурової бригади з видобутку нафти на півночі Тюменської області, що приїхав у відпустку, яка тривала три місяці. Саме тоді Наталя вже навчалася на другому курсі в університеті й вийшла заміж за студента випускного курсу. Батьки чоловіка купили молодятам двокімнатну квартиру, тож на їхньому новосіллі були і Лариса з чоловіком. А на другий день вона виїхала з ним на далеку Північ.

***
Дитячий вереск перервав спогади Наталі. Це Вадик переліз через загородку манежа і впав на паркет. Наталя вбігла в кімнату і взяла сина на руки. Заспокоїла. Пішла з ним на кухню, де готувалася вечеря. Глянула на годинник. Адже за годину прийдуть чоловік із донечкою, яку він після роботи має забрати з дитсадочка.

Наталя здригнулася від різкого дзвінка. Пішла відчиняти двері.

***
…Лариса зайшла, поклала на тумбочку біля телефону три троянди, поцілувала Наталю. На голові в неї була елегантна шапочка, з-під якої вибивалися розкішні золотисті локони, легке пальто підкреслювало її гарну високу статуру, тендітні на високих підборах чобітки облягали стрункі ноги. Лариса повісила на плічка пальто, стала знімати взуття.

– Ой! Як у тебе чисто! Дай мені якісь лапті.

Наталя вийняла з тумбочки свої нові кімнатні капці й поставила їх перед Ларисою, не зводячи з неї погляду. А та, раптом обійнявши її, знову чмокнула в щоку, забрала з рук Вадика.

– Який гарний хлопчик у тебе! Скільки ж це йому?
– Півтора року. Є ще донька. А ти, Лоро, у відпустці? Ти ж, здається, виїхала десь далеко? Коли приїхала?
– Уже місяць, як повернулася. Мама надіслала телеграму. Дуже хворіє. Хвороба невиліковна. А я й не знала, що в тебе двоє дітей. А де донька?
– У дитячому садочку, скоро прийде.
– Яка ти щаслива! Квартира, чоловік, діти…
– А ти?
– Та, видно, щастя народжене для других. Воно обминає мене вперто. Я розлучилася з чоловіком, Наталю.
– Знову?
– Якщо б я й не отримала телеграми від матері, все одно би повернулася. Там же кінець світу! Що з того, що подвійні ставки?
– А що каже твоя мати, Лоро?
– Що вона може сказати? Їй і жити, бідній, залишилося недовго. І це вона винна, що в мене так вийшло! Сказала: виходь за нього, їдь із ним, привезете сумки грошей. Ну і що? Мені моїх грошей вистачить на сто років, а щастя в мене, Наталю, немає.
– Вибач, Лоро, підемо на кухню. Скоро мої прийдуть, а в мене ще не все готове. Ти розказуй, а я тебе слухатиму й займатимуся своїми справами.
Ідучи за Наталею на кухню, Лариса, пестячи Вадика, запитала:
– Інститут закінчила?
– Не питай, Лоро. Діти… Змушена була взяти академвідпустку, а потім перевелася на заочний.
– Ну й ну! Затягнулося в тебе навчання.
– Та все ж з декретами... Але цьогоріч маю твердий намір закінчити. Зате чоловік мене обігнав. Торік захистив кандидатську.
– Я знаю. Учора по телевізору дивилася передачу про ваш університет. Побачила твого чоловіка.

«Ах, он воно що! Побачила і прилетіла!..»

– Як ти зараз проводиш час, з ким зустрічаєшся, дружиш?
– Я дуже зайнята, Лоро. Пишу дипломну. Мама доглядає за дітьми. А взагалі, ми часто зустрічаємося з товаришами чоловіка по роботі.
– Наталочко, яка я самотня! Хочеться мені зустріти доброго, чистого чоловіка. Я б покохала його всією душею. Я молода, гарна... Але немає в мене нікого близького.
– Що ж я можу зробити для тебе, Лоро?
– Простягни мені руку допомоги.
– Але як?

Лариса, ніби їй не вистачало повітря, глибоко зітхнула, у пошуках потрібних слів, задумалася, пройшлас по кухні.

– Я скажу, тільки не відкидай мого прохання… Поруч із твоїм чоловіком у телестудії сидів молодий викладач університету. Здається, його звати Олександр…

Вона брехала з таким наївним і простодушним виглядом, водночас так відкрито дивилася у вічі, що не повірити їй в ту мить було неможливо. А в голові Наталі ніби молоточком застукало: «Он воно що! Подумати тільки, на кого вона губи розкотила! Одного відкинула, бо був бідний, двох, обдуривши, обчистила, а тепер мріє про велике кохання! Диви, яка прудка!»

– А як твій Олександр? Згадуєш його?
– Олександр?– Лариса розгубилась. – А що?
– Молодий учений, про якого ти ведеш мову, Ларисо, твій колишній Шурик. Невже ти його не впізнала? Він одружений. У нього чудова сім’я, – випалила Наталія, оберігаючи він хижачки холостяка Олександра.

– Шкода… Я б його полюбила… – замислено майже прошепотіла Лариса. В її очах були і надія, і розчарування. – Але я не кажу, щоб обов’язково він. Нехай буде інший. Тільки обов’язково з ваших знайомих.

– Кохання по знайомству?
– Не смійся наді мною, Наталю. Я знаю, що ваші знайомі, як і ви, люди особливі.
– Дякую.
– Ні, правда, я серйозно… Познайом мене із хорошим чоловіком із вашого кола.
– І це все?
– Я буду все життя тобі зобов’язана.

Наталя зняла кришку з пательні, помішала ножем картоплю, що із шипінням смажилася. Пролунав дзвінок.
– Це мої.

Наталя побігла до дверей. На тумбочці лежали забуті троянди Лариси. Закриті целофаном, квіти трохи прив’яли. Наталя взяла їх, відчинила двері.

– О, ти мене зустрічаєш квітами! Дуже непогано. Тільки вони, здається, того… – Андрій помітив у кінці коридору Ларису з Вадиком на руках, осікся. Наталя допомогла доньці роздягнутися. Чоловік повісив капелюха.

– У нас гості? Здрастуйте!

Вадик, побачивши сестру, став вириватися з рук Лариси. Вона обережно опустила його на підлогу, простягнула руку Андрієві. Після привітань Андрій підхопив сина на руки, пройшов до зали.

Лариса торкнулася рукою плеча Наталі.
– Я піду…
Наталя ще подумала: «Треба запросити її залишитися, але ні, не зможу». Відчинила для гості двері.

****
…Уранці наступного дня знову пролунав телефонний дзвінок. Наталя слухавки не взяла. Не брала вона її й протягом дня, і в наступні два дні. Далі дзвінків уже не було. На другому кінці зрозуміли: намагання даремні.

Володимир КЛЕПАЦЬКИЙ

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.