Захотілося трохи пафосу

26/09/2012

Процес урбанізації та глобалізації вже не зупинити. Мабуть, тому на тлі міст із хмарочосами, велелюдними гіпермаркетами, «закоркованими» транспортом дорогами наше українське село виглядає так природно, затишно, родинно.
Для світу, що рухається на граничній швидкості, воно – мов кімната психологічного розвантаження. І разом з тим – фундамент нашого існування, бо там більше справжнього, а не привнесеного, менше умовного. Що й казати? Воно – наша спільна колиска, з якої насправді (хто у першому, хто другому, хто третьому поколінні) вийшли ми всі.
І водночас наше село надто уразливе – руйнується, деінде зникає… Це через нестачу любові та уваги. Люди втікають у міста, бо прагнуть комфорту, а село поки що таким не може потішити. І спасибі тим, хто залишається, зберігає його, вдосконалює, поки решта громадян не схаменеться, не зрозуміє, що втрачає. Адже комфорт – справа наживна. Дуже повільно, але він приходить у життя сіл та селищ.
Як же відчути гордість за своє село? Є такий рецепт! Прой-діть стежками, якими бігали у дитинстві, знайдіть вербу, під якою зізнавалися у коханні, – і краще за все зробіть це з власною дитиною чи онуком. Зай-діть у гості до односельця, з яким є що пригадати. При цьому (вже ж докладіть зусилля!) розмовляйте тільки про добре та приємне, облиште політику і не перемивайте кістки сусідам.
Як зрозуміти душу села, його своєрідність міському жителю? Просто вирушити у сільську місцевість. Вдихнути на повні груди тамтешнє повітря, поговорити про життя-буття з місцевими жителями. Тоді й прийде розуміння: України без українського села не існує.

Олена Сухорукова