Щастя стандартів не любить

selfcreation.ru_.jpg

Ці дві історії, дві життєві долі, аж ніяк не пов’язані. Одна належить типовому містянину Андрію, який усе життя провів в елітних будинках та офісах, інша – такому ж типовому селянину Юрію, який далі рідної Багнючки ніколи не виїздив. Але все ж таки є дещо спільне в тому, як склалося життя цих чоловіків: обидва знайшли своє щастя далеко не там, де його зазвичай очікують. Перший утік від міських переваг у глухе село, другий без жалю розпрощався з рідною глухоманню… Що ж із цього вийшло – дивіться самі.

– Андрію, ти пожалкуєш! Ти ще сто разів пожалкуєш! – кричала Олена вслід до болю знайомому чорному «Мерседесу». Вона проїздила в ньому майже десять років і досі не могла повірити, що відтепер доведеться шукати інший транспорт. Або ж іншого чоловіка, бо свій, як влучно висловилася сусідка, «ніби з дуба впав». Уже півроку, як Андрій суттєво змінився: перестав бувати на клубних вечірках, зненавидів власний бізнес, яким раніше просто горів, віддалився від людей. Усе частіше ходив рибалити на старе лісове озеро та раптом захопився… макраме. Здоровезний чолов’яга, красень і справжній мужик – і тут раптом таке незвичне хобі! Сидить собі вечорами, ниточки переплутує та щось наспівує під ніс. Словом, Олена вже не знала, що й гадати. Чоловічі примхи її дуже дратували.

Коли Андрій Миколайович приїхав попрощатися з колективом, усі дружно вирішили, що шеф знайшов собі нове робоче місце – який-небудь ласий шматочок на Багамах чи щось подібне, але він сказав, що працюватиме охоронцем в Яблунівці. Посміялися, пожартували та продовжили після його від’їзду будувати нові здогадки. Хоча чоловік сказав правду: після шаленого кар’єрного зростання він за власним бажанням опинився в самісінькому низу, ставши простим охоронцем. Віднині його зона відповідальності – 100 га лісу. Ніяких тобі тренінгів, нервових зривів і закордонних партнерів. Тільки тиша, спокій і стукіт дятла по деревині.

Як ви вже зрозуміли, наш герой – типовий дауншифтер, а простіше кажучи – людина, яка втекла з мегаполісу від свого колишнього життя. Інколи настає час, коли прості буденні радощі приваблюють більше загальноприйнятих гараздів. Не треба виряджених дівчат-модельок – важливіше, коли тебе хтось завжди тримає за руку. Не треба крутих суперкарів – згодиться й дідівський «Москвич» або трактор, щоб було на чому привезти з лісу дрова. Був бізнесмен – і нема його, ніби все життя ходив у старих джинсах і кедах. А як він радів, що нова дружина запримітила його не за мільйони в кишені, а за вміння збирати польові букети та плести серветки! Ось де вміння робити макраме згодилося! Його кохана Катруся досі вірить, що її Андрійко – простий сільський хлопець, дуже спокійний і сором’язливий.

…Тим часом Юрій із села, що носить кумедну назву Багнючка, усе життя мріяв про місто. Просто ходити асфальтованими вулицями, пити каву-глясе в затишних кафе, блукати гігантськими супермаркетами, роздивлятися красунь-незнайомок у транспорті… Та ще багато чого, про що селянин може лише мріяти. Спадковий агроном, він, за всіма прогнозами, мав би жити в рідному селі. Усе поруч, рідня – у кожній другій хаті, сусідську доньку засватали ще з дитинства. Але душа просила зовсім іншого. Спочатку хлопець плив за течією, слухаючись батьків. Аграрний університет, практика в колгоспі, навіть новенький будиночок. Здавалося б, жити – не тужити! Та Юрко мріяв зовсім не про таке життя. І коли терпіти стало зовсім несила, просто втік до своєї мрії.

Спочатку жив на вокзалі, потім орендував крихітну кімнатку в гуртожитку для акторів. Чому саме там? Бо мрія вела саме до театру. Старий Макар, дізнавшись про таку зраду, потрапив до лікарні та відмовився спілкуватися із сином. Скільки сил на нього покладено, грошей, сподівань – і все дарма! Лише менша сестричка Марійка вірила в брата й потайки з ним листувалася. Довгих десять років знадобилося родині, аби простити такого рідного відступника. На виставі, де Юра грав провідну роль, плакали всі: і батько, і мати, і три його сестри.

– Прости нас, сину, – ледве чутно видихнув батько й міцно потис актору руку. – Ти виявився сильнішим і мудрішим за нас. Бережи свою долю…

Тепер Юрій може з упевненістю сказати: мрії – збуваються! Він щодня ходить улюбленими київськими вуличками, купує коханій дружині каву й просто насолоджується життям. Батьки його теж задоволені: їхня доросла дитина знайшла своє місце. До рідної Багнючки регулярно приїздить із жінкою та діточками, свого минулого не цурається.

Ось так, по-різному, виглядає наше щастя. Комусь на долі написано крутитися в постійній круговерті серед мільйонів людей, інші ж шукають гармонію в провінційній тиші. Жодних рамок, жодних стандартів. Просто інколи варто зупинитися, щоб прислухатися до власного серця. Воно підкаже, перевірено…

Влада Потоцька

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.