Дніпрові пороги, де ступала нога Геракла

Ненаситець до будівництва ДніпроГЕСу

Від Дніпропетровська до села Микільське-на-Дніпрі, що в Солонянському районі, не так уже й далеко – усього якась година дороги. Тож за переглядом сільських краєвидів час минає доволі швидко й, урешті-решт, ми опиняємося в місці, що здавна було шановане пращурами як святе. Його мали за честь бачити поети та письменники.

Русалчине місце

Тут колись буяв поріг Ненаситець, який з особливою повагою козаки називали Дідом або Ревучим. Та й зрозуміло за що: це був найбільший і найстрашніший з усіх Дніпрових порогів. Нині, затоплений під час будівництва ДніпроГЕСу, він притих.

Під високим берегом Ненаситецьким росте величезна верба. Вона ніби захопила в свої міцні обійми величезний моноліт берега. Дніпро огортає туман. Із того туману стиха чується спів пташок із сусіднього, залісненого мису...

Тарас Шевченко бував у цих місцях під час першої своєї подорожі Україною. Він був вражений побаченим, силою стихії порогу, місцевими краєвидами. Тут, мабуть, і народилися рядки «…було видно, було чути, як реве Ревучий». Гул розповсюджувався за 10, а в тиху погоду й за 20 кілометрів. Поріг перетинав течію аж дванадцятьма скелями, глибина перепаду води досягала 6 метрів.

Де стояв Тарас Григорович? Може, під цією вербою? Існує легенда, що вона росла тут ще за часів Запорізької січі. Посадила вербу місцева дівчина, на згадку про свого коханого, який загинув. Дівчина не змогла здолати смутку за ним і одного дня втопилася. Після цього випадку верба стала рости доволі дивно: оповила камінь, що стирчав із води, і став він схожий на скам’яніле серце, через яке проростає дерево. А ще кажуть, що зранку під вербою можна побачити русалку – то та сама бідолашна дівчина.

Останній притулок Святослава

Рушаємо далі. Хочемо відвідати місце, де загинув один із найславетніших воїнів минулого, київський князь Святослав Ігорович. Він був яскравою постаттю давньої доби. Носив оселедець, золоту сергу. Ім’я Святослава Хороброго гриміло на всю Європу та Азію. За свої недовгі тридцять років він здолав хазар, переміг в’ятичів, воював із волзько-камськими болгарами, з Візантією. Та, головне, мріяв побудувати сильну державу.

Навесні 972 року, біля дніпровських порогів, на втомлений переходами, нечисленний загін князя напав печенізький хан Куря. Після запеклої битви князя було вбито. Печеніги відтяли князеві голову, череп обкували золотом і сріблом і зробили з нього чашу для вина. Старі літописці не уточнюють, де саме відбулася битва, історики до сих пір сперечаються щодо місцевості. Історик козаччини Яворницький одним із найвірогідніших місць загибелі Святослава вважав місце поруч із порогом Ненаситець. 1872 року на згадку про подію князя-воїна тут встановили монументальну плиту.

Бажаючи побачити її, ми довгий час блукали селом. Знайшли тільки завдяки місцевим жителям. А тільки-но наблизилися, як сонячне небо розколола блискавка й почалася гроза – такий собі природний акомпанемент під сприйняття великої минувщини.

Диво Перунове

І все ж, чому саме біля порогу Ненаситець мав загинути Святослав? Може, це помилка? Однак у цієї версії є підґрунтя. Після тривалих битв із ворогами, князь мав намір відвідати старовинне капище Перуна, яке розташоване саме поряд з порогом. Воно й зараз тут. Святилище знаходиться прямо в селі і його називають ще «Храм семи врат». Якщо Святослав хотів його відвідати, то ми тим паче. Сонце вже котилося на захід і місцина здавалася якоюсь казковою, трохи чаклунською. Уява малювала древніх волхвів, які віщували майбутнє.
Наразі археологами розкопана лише частина капища Ненаситницького. На галявині стоїть й дерев’яний стовп, на якому вже наші сучасники вирізали зображення Перуна.

Біля капища багато каменів, які бачили не тільки Святослава, а кажуть, навіть міфічного Геракла. Хіба це відбиток не його величезної ноги на одному з каменів? За легендою, бував у наших краях, зустрів жінку-змію й закохався, а їхні діти стали називатися скіфами. Так, саме тими скіфами, чиї кургани ще й досі височіють серед українських степів.

Сонце котилося за обрій, коли сповнені відчуттям дотику до сивої давнини, ми прощалися з її свідком – порогом Ненаситцем, що з 1930-х років мирно спить під товщею дніпровської води.

Анфіса БУКРЕЄВА

Підверстка

...Праворуч усе берегове узгір’я засіяли хати села Микільське. Підпливаючи, ми відчули певне розчарування: «Діда порогів», що простягнувся більш ніж на кілометр, не було ні чутно, ні видно. Але через хвилину все з’ясувалося. Вітер, що подув ззаду, відніс шум порога вперед, а побачити його було неможливо, так як Дніпро тут падає сходами на п’ять із половиною метрів.
Причалюючи до берега, ми помітили попереду, через лінії спаду води стрибають патли порога. Це було зловісне видовище: ніби там скакали дикі коні або стояв гігантський казан із киплячою водою. Невидиме за лінією горизонту доповнювалося уявою до жахливих розмірів. У піднесеному настрої ми висадилися з човна і берегом вирушили на скелю Монастирок. Уже з берегової гранітної тераси відкрилося нам розбурхане поле Ненаситця...

Із журналу «Вокруг света» за 1929 рік

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.