Львівське подружжя рятує покинуту худобу

Багато тварин викуплені за гроші небайдужих людей

Павло та Олександра на своєму невеличкому обійсті рятують від смерті собак, котів, корів, кіз, коней, птицю – будь-яких домашніх тварин, від яких відмовилися їхні колишні господарі

Сім років тому подружжя Гаврилюків-Левицьких залишило затишний туристичний Трускавець і переїхало в мальовниче село Бродки Львівської області. А згодом на їхньому подвір’ї з’явилося понад сотні домашніх утриманців.

Перший досвід – у Нігерії

Про таке господарство 34-річна Олександра ніколи не мріяла. Спочатку хотіла бути, як мама, косметологом. Потім вступила до жіночого інституту «Енвіла» в Мінську на спеціальність перекладача англійської та німецької мов. Утім, доля розпорядилася інакше: дівчина стала покровителькою тварин.

Батьки спочатку неоднозначно поставилися до такого вибору доньки.

– Мама намагається в усьому підтримати морально, а тато й досі не розуміє, навіщо це мені, – зізнається власниця притулку домашнього типу «Вуглик». – Йому мене дуже шкода, бо бачить, наскільки це нелегка праця. Дав нам автомобіль «Лада», на якому перевозимо корми і навіть собак із телятами.
Перший досвід піклування про тварин Олександра з Павлом отримали в Нігерії. Тоді до них прибився собака. Він настільки звик до дівчини, що коли вона збирала валізи, щоб повернутися до України, заліз в одну з них. Везти його із собою дівчина не могла, тому попрохала місцевих мешканців, які тримали собак, доглядати й за її чотирилапим. Писала їм листи та щомісяця на утримання надсилала по 100 доларів. Для нігерійців це велика сума. Але потім зв’язок обірвався. Згодом з’ясувалося, що хтось проник на територію будинку і повбивав усіх собак. Олександра й досі шкодує, що не забрала того маленького песика.

Усіх кличе поіменно

У Бродках хата Гаврилюків-Левицьких ззовні нічим не відрізняється від сусідських. Тому звичайний перехожий може й не здогадатися, що за залізними зеленими воротами вже інший світ – тваринний.

Перший, хто зустрів мене у «Вуглику», був чорний собака Нічка. Миролюбний, доглянутий чорний песик.

– Це перший мешканець нашого притулку, – обіймаючи свого підопічного, мовить Олександра. – Знайшла його ще цуценям у районному центрі Миколаїв. Це було якраз тоді, коли ми купили в Бродках будинок. На той час ще не планували створювати притулок. Кілька разів пробувала влаштувати собачку в людей, але він завжди повертався. Потім у нас оселився чорний кіт. Такі собі маленькі «вуглики», від яких згодом і пішла назва благодійного закладу.

Нині в притулку утримують 45 собак, 22 котів, четверо коней, 9 кіз і майже 50 корів і телят. Ця цифра постійно змінюється: одних звірів «Вуглик» приймає, рятуючи від ножа чи голоду, інших прилаштовує в добрі руки.

Усіх тварин Олександра кличе поіменно. Багато собак на початку своєї роботи вона забирала з вулиці та Львівського комунального підприємства «Лев», де раніше вдавалися до евтаназії тварин. За рік завдяки активістам жінка знаходила нових господарів для 60-70 хвостатих.

А одного разу сільський фірман запропонував їй купити в нього лоша. Через норовливу натуру від тварини всі відмовлялися. Олександра ж одразу погодилася, незважаючи на відсутність досвіду роботи з кіньми. Власник лошати, скориставшись її любов’ю до чотириногих, попросив за лоша чотири тисячі гривень. Хоча на той час воно коштувало всього півтори. Але жінка про це не пошкодувала, а наполегливо взялася за виховання свого нового друга: читала багато літератури, переглядала відеоуроки.

Великий порятунок тварин розпочався з того, що дорогою до міста, куди Олександра їхали за будматеріалами, вона зустріла машину м’ясника. Він віз дві хворі старі корови та лоша.

– Тоді я не була впевнена, що зможемо викупити тварин, – пригадує моя співрозмовниця. – На той час у нашому притулку були лише коти й собаки, яких утримували самостійно. Але я домовилася з м’ясником про купівлю на виплат, сфотографувала чотириногих і виставила світлини в інтернет. До мене телефонували волонтери зі всієї України, ми почали з ними співпрацювати. Буквально за кілька днів зібрали гроші й викупили лоша. Так почала працювати наша благодійна організація, яка рятує корів і коней в усій Україні. Ось, наприклад, зараз ми перевозимо в Дніпропетровський притулок чотири корови з Орджонікідзе. Везти в Бродки, звичайно, немає сенсу, адже й далеко, і витрати чималі. Крім тварин, ми викуповуємо також і птицю: курей, індокачок.

Олександра з радістю провела екскурсію притулком. Він справді домашнього типу, бо тварини тут живуть у затишних стайнях, де скрізь пахне сіном, всюди світло і чисто, до будівель підведена вода. Конюшню молода пара будувала за свій рахунок, до зведення вольєрів долучилися небайдужі люди.

І сам не гам, і коровам не дам

Ранок Олександри розпочинається о сьомій. Іноді за цілий день вона не встигає навіть присісти. Добре, коли є наймані працівники. Та таке буває нечасто, бо знайти в селі сумлінних робітників не так просто. І тоді тендітній жінці доводиться обходити господарку самій. По дві години вранці й увечері в неї йде на те, щоб принести сім-вісім відер води для корів, зварити 80 літрів каші для собак і котів, нагодувати всіх, вивезти зі стайні гній, вигнати на пасовище коней. А іноді доводиться бувати в ролі ветеринара. За цілий день так натупцюється…

– Моя господарка – чоловік і тварини, – жартує господиня притулку. – Головне, аби вони були ситі. Раніше в нас було більше часу на дозвілля. Тепер ледь встигаємо вирішувати нагальні проблеми.

Одна з них – пасовище. Точніше, його відсутність. Ще торік худоба випасалася на орендованих шести гектарах, а цієї весни селяни вирішили віддати ділянку іншим у довготермінову оренду з виплатою всієї суми відразу. Подружжя може сплатити такі гроші тільки на виплат. Унаслідок поле заростає бур’янами.

– За кожен гектар наші односельці запросили по п’ять тисяч доларів, – каже Олександра. – Тобто за шість гектарів нам треба викласти 30 тисяч. Та на Хмельниччині за 100 тисяч гривень можна цілий колгосп купити! Виходить, що й сам не гам, і іншим не дам. А ми ж у ту ділянку вже стільки праці вклали! На третій рік мали гарний укіс.

Тепер у подружжя в оренді лише гектар пасовища. Його ледь вистачає для коней. Корови перебувають у стайнях і харчуються сіном, кашами з додаванням вітамінів. Тобто в них вийшло цілорічне зимове утримання. А на це потрібні чималі кошти – майже 50 тисяч гривень на місяць.

Узагалі, як зізналася господиня притулку, у них не дуже товариські стосунки з односельцями. З усіх сусідів лише з одними спілкуються, і то іноді. Люди їх не розуміють. Селянам заважають собаки, хоча вони, як я сама переконалася, дуже миролюбні й за ворота не виходять. Менш, так би мовити, «соціалізовані» утримуються у вольєрах. Усі тварини мають свій паспорт, здорові, щеплені. Щодо гавкання, то цього псам, ясна річ, не заборониш. Однак вони слухняно втихомирюються при єдиному наказі Олександри: «Собаки!».

Урятувати й допомогти

Клопотів у господарів «Вуглика» вистачає, однак вони не жаліються. Кажуть, що свою енергію скеровують в інше русло – на вирішення самих проблем.
Основна з них – типова: фінансова. Ще на початку роботи притулку господарі все робили самостійно. Тепер звертаються по допомогу до людей, проте зібрати кошти щоразу стає все складніше. У фейсбуці й вконтакті Олександра створила сторінки «Вуглика», де майже щодня викладає фото чотирилапих і розповідає про їхнє життя, а за потреби просить підтримати фінансово. Однак люди, якщо й переказують гроші, то цієї суми вистачає хіба що на порятунок тварин. А їх треба ще утримувати: годувати, лікувати. От нещодавно до притулку приїздив районний ветлікар, щоб узяти в тварин аналізи. Виставив рахунок: вісім тисяч гривень.

На утримання «Вуглика» щомісяця господарі витрачають 50-60 тисяч гривень. В основному це їхні власні заощадження: прибуток із невеличкого Олександриного бізнесу, що в Трускавці, та гроші чоловіка. Павло – композитор. Він пише музику і продає її в інтернеті. Виручені кошти спрямовує на утримання підопічних.

– Я розумію, що економічна ситуація в країні складна, – каже господиня притулку. – Сімейні бюджети українців із кожним роком стають меншими, але ми не повинні забувати про наших менших друзів. Вони, як і люди, хочуть жити. Запитаєте, чому не залучаю волонтерів? Залучаю, але в області їх дуже мало. Наприклад, Дніпропетровський притулок для тварин розташований від міста за 60 км. Так от активісти туди приїжджають щодня. У нас, на Львівщині, таких бажаючих немає, хоч село Бродки від Львова лише за 25 кілометрів.

Незважаючи на труднощі, Олександра мріє про великий сучасний європейський притулок із ще більш затишними стайнями для корів і коней, із новими вольєрами, в яких житимуть по двоє собак. Її мрія – це заклад, куди приїжджатимуть люди і з задоволенням спілкуватимуться з її підопічними. Вона ні на мить не дозволяє своїм мріям залишити її. А коли раптом настає криза віри, вона каже собі: «Якщо не я, то хто?». На її думку, право на життя має кожне боже створіння.

Марія ІЛИК

Фото автора та з архіву «Вуглика»

13508960_1040066126077944_1445614372192824517 Іноді вдається й відпочити
4146 У стайнях світло та затишно
767 Житло для хвостатих
773 Із чотирилапим другом

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.