Хлопчак

 дворник www.newsvl.ru_.jpg

Скільки Віра себе пам’ятала – усі називали її хлопчаком. Вона й справді нагадувала підлітка років 15-16: невисока, у завеликих батькових чоботах і з короткою стрижкою. Навіть вираз кирпатенького, завжди примруженого обличчя був зовсім не жіночим, а таким собі, насмішкувато-чоловічим.

Усе життя Віра працювала двірником – прибирала чужі подвір’я в маленькому містечку. Не приховувала, що робить це виключно заради квартири: тоді ще майстрам мітли та совка обіцяли надавати безкоштовне житло. Хоча, легко сказати, безкоштовне: його вартість – це десять років життя. Десять років, відданих п’ятиранковим підйомам. Десять років, що доводилося дихати вуличним пилом і сміттям. Десять років, коли повз тебе проходять чепурні люди, які поспішають на «нормальну» роботу… Утім, Віра була напрочуд упертою. Якщо вже намітила собі ціль – із місця не зрушить, а доб’ється. Плакати, як інші жінки, вона не звикла.

– Мене всі хлопці в школі боялися, – низьким, трохи хрипкуватим голосом казала жінка. – Вони мого брата били, а я його захищала. Васько й залишився таким слинтяєм, а що мені було робити? Я й зараз його захищатиму.

Кращими друзями дивакуватої двірнички були чоловіки, два її однокласники. Причому, коли ця дивна трійця вмощувалася на паркані полузати насіння чи навіть сиділа вдома, ніхто навіть припустити не міг щось непристойне: це ж Віра-хлопчак! Кому вона сподобається!

Коли одного ранку двірничка не вийшла на роботу, здивувався весь район. «Може, звільнилася?» – «Брудно як!» – «Мабуть, напилася та спить!» – яких тільки версій не будував народ. А виявилося, що Віра просто… вийшла заміж. Взяла один вихідний (до речі, вперше в житті), щоб сходити до РАГСу. Жодних убрань чи зачісок – як була, у джинсах і кепці.

Відносно нова в місті людина, залізничник Юра, закохався в неї з однієї причини: він не знав, що вона якась не така. Ну простувата, ну прямолінійна – то й що, зате не крутитиме романів за його спиною. Юрі подобалося, що його молода дружина завжди каже правду та вміє готувати борщ. А що ще від жінки треба?

Через рік у подружжя народився синок Андрійко. Хрестини справляли вже в новій оселі – держава розщедрилася і виділила родині крихітну кімнатку в гуртожитку. Так би мовити, авансом, бо десять років ще не минули. Віра продовжувала працювати двірником. Зранку мела подвір’я, потім вела малого до дитсадка, знову бігла за мітлою. І так рік за роком.

Коли до омріяної волі залишилося якихось три тижні, жінці довелося поїхати до лікаря. Нібито нічого страшного, але… Додому повернулась бліда. Стала ще більш мовчазною. Навіть чоловік помітив, щось коїться, але причини так і не дізнався.

У вівторок Віру ніхто не міг впізнати: на високих підборах, із новою зачіскою та в сукні. Навіть малий Андрійко трохи злякався цієї незвичної тітки.

– Кабала скінчилася, – пояснила вона чоловіку якось відсторонено. – Тепер я вільна. Шкода, що назавжди.

Після цих дивних слів Віра зникла. Просто пішла й не повернулася. Шукала міліція, бабки-чаклунки, сам Юра – марно. Аж поки сусід Толик, той самий друг-однокласник, напідпитку не проговорився, що Віра померла. Уже й поховали на батьківщині її матері. Згоріла за півроку від невиліковної хвороби. За нещасні дев’ять квадратів у гуртожитку вона поклала своє життя. А щоб синок не бачив її страждань, втекла подалі. Чому така виряджена? А щоб дитя хоч раз, наостанок, побачило маму красивою.

Єдине, що Андрійко отримав у спадок – цей примарний спогад і крихітне житло. Жінки зазвичай так не роблять, але ж Віра була особливою, недарма її називали хлопчаком.

Влада Потоцька

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.