Смородинове літо нашого друга

1.jpg

Так сталося, що свою кохану дружину Пилип поховав у 35 років, залишившись з двома маленькими донечками на руках. Родичі пропонували взяти на виховання дівчаток, а ти, мовляв, молодий ще, знайдеш собі дружину. Проте Пилип і чути про таке не хотів. Розривався на двох роботах, ще й усілякі підробітки брав, аби Вірочка з Ніночкою були всім забезпечені. Згодом донечки підросли й стало значно легше. Однак не надовго, бо дівчатка одна за одною вступили до інституту, а потім повиходили заміж. Тож зі столиці приїжджали до батька нечасто.

– І інколи так сумно стане на душі, що хоч вовком вий, – якось пожалівся мені Пилип. – У тебе дружина, у Федора та інших хлопців також. Ти лишень трохи затримуєшся, а вона хвилюється, телефонує запитати, де ти. А я можу й зовсім додому не йти і нікому немає до цього діла.

– Так одружись! – відповів я.

А через тиждень ми познайомили його з Валею – самотньою вдовицею, яка має будиночок і господарство. Жіночка привітна, симпатична і, головне, сподобався їй Пилип. Ми це відразу помітили. Та й вона йому припала до вподоби. Тож через кілька днів перевезли його речі до неї і після того... Пилип пропав. На дзвінки не відповідав, до воріт, коли хтось із нас приїжджав, ніхто не виходив. Ми спершу жартували з того, а коли за два місяці від друга не отримали жодної звісточки, почали хвилюватися.

– Поїхали, Федю, з’ясуємо, у чому справа, – мовив якось я.

І ми поїхали. За мить клацнув замок. Ой, леле! Та хіба ж це наш Пилип?! За ці два місяці він схуд так, що сорочка на ньому теліпалася, наче на опудалі, загорів, ніби провів цей час на морі. А очі… в них був такий невимовний смуток, що я подумав, що він захворів.

– Добре, хлопці, що ви приїхали, бо мені був би капець, – мовив і за мить виніс до машини свої дві сумки з одягом. – Їдьмо до мене. Та ні, спершу до магазину.
За якусь го
дину ми сиділи на кухні друга і ласували яєчнею з овочами. Після першої чарки Пилип промовчав, а тоді почав свою розповідь.

– Хлопці, не повірите, але я був у рабстві, – мовив він. – Валя виявилася непоганою жінкою: і приготувати вміє, і співрозмовниця цікава. Проте вся її біда в скупості й заздрості. Одним сусідам заздрить, що в них будинок кращий, іншим – що в них хлів новий, а ще комусь, що біля будинку лише травичка та кущики троянд ростуть. Словом, як та зажерлива баба з казки про золоту рибку. Тримає свиней на продаж, до сотні курей, аби були яйця, м’ясо та пір’я на продаж. А ще виявилося, що в неї в селі кілька гектарів землі. Частину відвела під часник, бо нині ця культура доволі прибуткова, частину – під пшеницю, яка потрібна на харчі кабанцям і птаству, а ще на частині висадила кущики смородини. І яких лише сортів там немає! Валя скупилася найняти людей для роботи, тож ягоди ми з нею збирали від сходу до заходу сонця. Ох, скажу я вам, і на тім світі пам’ятатиму це смородинове літо! Думав, що після збору ягід заживемо тихо-спокійно. Та де там! Валя надумала ремонтували будинок. Звісно, власними, тобто моїми силами. А там і півгектара часнику дозріває...

– То чому ти не зателефонував? – здивувався Федір. – Ми б миттю тебе забрали.

– Та я хотів, але Валя забрала телефон, аби на балачки часу не витрачав, – мовив Пилип. – А коли оце вас побачив, то так зрадів, наче виграв мільйон.
За мить подзвонив домашній телефон Пилипа. Припустивши, що це Валя, слухавку взяв я.

– Ні-ні, він не повернеться, – сказав. – Що? Нехай віддасть гроші, які ви витратили на його харчування?! Добре, я за півгодини привезу, але ви готуйте гроші за те, що він із ранку до ночі гарував на ваших плантаціях, наче негр. Алло! Алло!

Валя натисла відбій.

– Ну, хлопці, вип’ємо за повернення нашого Пилипа!

Семен ЄГОРОВ

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.