Миті щастя

rasfokus.ru_.jpg

Кінець липня. Погода пустує. То заструменять хмари-дощувалки, то сонце так пришкварить, що хоч яєчню смаж. Та як би там погода не викаблучувалася, кровному селянинові не до неї. Дощ не вічний, перечекаємо, а змарнувати собі день не дозволимо. Бодай хоч трішки та прополемо, підсапаємо, підпушимо…
Народна мудрість говорить: ранок-панок. І це незаперечна істина. Ось і доводиться тим, хто більше покладається на власні руки та землю, ніж на соціальний захист, вставати разом із сонечком і, доки воно повільно котить своє колесо все вище і вище над горизонтом, уже в повній «бойовій» готовності вступати в боротьбу за врожай.

Як же я обожнюю ці росяні світанки! Сонечко ще сонне, та колеса мого велосипеда вже крутяться назустріч йому. У полі ні душі, трави ще вмиваються росами, тільки пташки покинули свої теплі гніздечка й після вранішніх переспівів розлетілися в пошуках хліба насущного. Оце єднання з природою. Це просто якась магія! Відчуття таке, що все твоє єство наскрізь безболісно прошивають нитки щастя. У такі хвилини здається, що ти можеш все: і перевернути світ, і відвести будь-яке лихо від людства, і зберегти все найдорожче й найцінніше. А насправді ти маленька безпомічна порошинка в цьому безмежно бездонному світі.

О пів на сьому під’їжджаю до загальної дороги, щоб зустріти товаришку, яка приїхала на дачний масив автобусом. Польова дорога в’ється змійкою, а щоб побачити, чи хтось нею вже йде, заважають кущі верболозу. Вичікую, пильно вдивляюся й бачу, що вже вигулькнула одна жіноча голівка, за нею друга, третя… На якусь мить в мені щось перемикає… Уявляється, що серед жінок йде моя матуся. Хотілося стати навшпиньки і крикнути: «Матусенько, я тут! Принесла тобі обід, зав’язаний у білу хустинку! Там яєчко із цибулькою, шматочок сальця, кортик і узвар у глечику...»

Сльози затуманили взір. Жінки стали розпитувати: «Що сталося?» – «Якби ви лише знали, як радісно бачити вас тут, на польовій дорозі! Дякуючи вам, я на мить повернулася в дитинство й ніби побачила матусю». На обличчях одних засяяла усмішка, інших – здивування. Та їхня хода стала якоюсь веселішою, впевненішою. Одна за одною жінки стали розтікатися своїми стежинками, мов струмочки, і дорога спорожніла.

А за якийсь час почалася гроза. Заховавшись у будку, слухаю мелодію дощу й раптом… наперекір грозовому шуму в небо злетіла інша мелодія. Одинокий чоловічий тенор так чисто та дзвінко протиставив зливі свій голос! Хто він? Мабуть, романтик і землероб в одній особі. Зринуло в пам’яті далеке й незворотне колись і ми з чоловіком все заквітчували піснями. Щоб не саджали в землю – завжди виростала пісня. І слухала я це соло, навіть не помічаючи, що стою під дощем. Бо заради таких миттєвостей варто жити на світі.

Розалія БОДНАРЧУК
Івано-Франківська обл.

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.