Будь щасливою мамою!

oboi-colibri.ru_.jpg

Тамара крокувала засніженою вулицею селища. Патлатий березневий снігтанув на обличчі. Ішла, ніби в нікуди.

Доля Тамари була схожа на боротьбу за виживання. Жила вона з матір’ю та старенькою бабусею, без батька у старій хатині. Дівчині було 17 років, коли в їхнє село приїхали на заробітки в місцеве господарство хлопці зі Львівщини. Теплими літніми вечорами приходив до неї Іван – високий, статний заробітчанин. Йому було вже 23. Дівчина не знаходила жодного хлопця в селі, який міг би зрівнятися з ним. То були перші справжні почуття. Вона закохалася. Мати й бабуся категорично забороняли зустрічатися, мовляв, приїхав і поїде, а ти з нічим залишишся. Але ж хто може перешкодити двом закоханим? Ховаючись від всього світу, вони щовечора зустрічалися.

Восени, коли закінчилися сезонні роботи, хлопці зібралися додому. Тамара й уявити не могла, як житиме без Івана. А він якось вранці, нічого не сказавши, поїхав. Минуло небагато часу, як дівчина зрозуміла, що носить дитину під серцем. Вона навіть не уявляла, якою буде реакціяматері й бабусі на таку новину. Найрідніші люди влаштували їй гучний скандал, а потім змирилися, та й чекали поповнення. Народилася Вероніка. Тамара знала, з якого села приїздили хлопці. Отож, коли Веронічці було два роки, знайшла телефон Івана і набрала номер. Слухавку взяла мати, і сказала, що Іван женився, чекають первістка. Просила не турбувати і не псувати життя її сина. Вона послухалася.

Траплялися чоловіки, які пропонували Тамарі руку і серце, але вона порівнювала їх з Іваном і відмовляла. Аж поки не зустріла Віктора, який оточив її справжньою турботою, увагою. Зійшлися. Народилася Світланка.

Потім приїхала в село його перша жінка – красива і впевнена. Довго вона говорила з Віктором, після чого чоловік зайшов до хати, як у воду опущений. Прошепотів: «Прости, там теж діти, там проблеми...» І поїхав. Щоправда, щедовгий час телефонував і надсилав гроші – аж доки Світланка не закінчила школу.

Всі роки, коли підростали донечки, Тамарі було дуже важко. У селі не було роботи. Торгувала на ринку – продавала городину. Ранньої весни садила розсаду, аби хоч щось вторгувати. Разом з нею булла підторговувала і старша донька. «З моєї Вероніки точно вийде комерсант, – сміялася мати. – Вміє вона покупців заманювати. Така не пропаде». І не помилилася.

Вероніка вступила в Київський коледж. Не встигла закінчити, як вийшла заміж за киянина, якому бабуся подарувала квартиру. Незабаром у них з’явилася дівчинка. Як раділа Тамара щастю доньки!

– Хоч я щастя не мала, то донечці Бог дав: і з чоловіком ладиться, і заробляє непогано. І бабуся, що з ними живе, полюбила Вероніку, допомагає доглядати за малечею, – зізналася меніроків два тому Тамара. Вона так світилася відрадості! Бо ж якраз поверталася віддонечки з Києва.

Майже щонеділі їхала вона в столицю зі свіжим молочком, сметанкою та всякою городиною, щоб діти не купували в магазині. А одного ранку, коли повернулася з райцентру, біля воріт стояв легковик, на порозі їїз устріла мати.

– Не знаю, дочко, чи правильно зробила, – хвилюючись, говорила мати. – Впустила в хату твого колишнього коханого. Він там жде тебе. Такий гарний. Неговіркий. Пакет поставив на стіл з гостинцями. А ще каже: «Дозволите почекати дочку». А я знизала плечима – що я могла сказати?

– Невже Іван? – прошепотіла Тамара. – Ну що ж йому, мамо, казати?
– Йди в хату, а там побачиш...

Тамара відчинила двері і побачила, як і колись, високого статного чоловіка зісріблястими скронями. Минуло вже майже чверть століття, як він покинув її село.

Чоловік встав. Опустив очі, ніби ховаючись від її спокійного і зневіреного погляду.

– Тамаро, я ж не знав про дитину. А коли мати сказала, уже мав свою сім’ю. А потім все закрутилося­завертілося. Двоє дітей маю, уже обоє одружені, ранні вони в мене. Дружина померла, – говорив, ніби відрубував слова, чоловік. – Я пам’ятав тебе. Я винен. Давай спробуємо виправити те, щобуло...

– Не знаю Іване, не знаю, – зітхнула жінка.

Так і залишився він в Тамари. Не минуло багато часу, як життя в Тамари змінилося: з’явилися гарні обновки, сучасна побутоватехніка. Гарно ставився Іван і до Світланки. Якось відважилася запросити на зустріч з батьком у відремонтовану хату і Вероніку. Раніше Тамара боялася говорити доньці про батька.

– За які гроші ти це все зробила, мамо? – замість привітання з порога запитала донька. І в її голосі відчувалася заздрість і несказане: «А чому не мені?»

– Я все тобі розкажу... Донечко, я хочу тебе познайомити з батьком, – відразу ж відрубала жінка. І назустріч Вероніці вийшов Іван.

Вероніка хвилину мовчала, приголомшена звісткою. А тоді посміхнулася:
– Ну що ж, батьку, я можу пробачити, але це дорого коштує... – і в’їдливо подивилася на чоловіка. – Ти я бачу навчився крутитися, заробляти. Тож зроби й мені ремонт.

А далі Тамара запросила дітей за стіл. Пообідали. Дочка із зятем, внучка та Іван пішли до іншої кімнати говорити, а жінка прибирала зі столу та поспішала порати господарство.

– Мамо, батько їде з нами в Київ, – сказала ввечері Вероніка матері. – Допоможе нам з ремонтом впоратися. Він же цією справою пів віку на життя заробляв, нехай доньці зробить. У тебе ж уже як для села – геть Європа.

У Тамари після цих слів щось стислося біля серця – ніколи вона не чула такої зухвалості від доньки. Але, щодіяти, погодилася.

Через два дні донька передзвонила і сказала:
– Мамо, батькотепер буде мені допомагати, а не пахати на тебе і Світлану. Я тут йому роботу знайду. Та й чи треба він тобі на старість?

Тамара оніміла. Після цієї розмови Вероніка більше не брала слухавку, коли телефонувала мати. Минуло півроку, а Іван так і не повернувся до Тамари.

Того дня, коли ми з Тамарою зустрілися на засніженій вулиці, у Вероніки народився синочок. Я привітала двічі бабусю, а по її щоках горохом покотилися сльози. Вона шукала порятунку від радості за дочку і болю завданого нею. А потім жінка рвучко повернулася в бік автостанції, подивилася на годинник.

– А знаєш, я поїду до них, просто зараз піду, куплю подарунок і поїду, – мовила жінка. – Я тільки одне скажу їй: «Не все можна купити, донечко...». Ні, не буду цього казати – цьому життя навчить. Скажу: «Будь щасливою мамою!». І піду. І не буду заважати.

Настя ЧОПІВСЬКА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.