Найда

otvetnavse.jpg

Іван завжди називав Тетіївку своїм рідним селом, хоча перебрався сюди лише сім років тому. Хлопцю вперше в житті пощастило: районна влада розщедрилася й виділила дітям-сиротам, які досягли повноліття, власне житло. З’явилася можливість зажити, як усі: поратися на городі, топити піч, готувати їжу… Щоправда, нічого з переліченого простий дитбудинківський хлопчик не вмів робити, але вчився швидко.

Ще тітка Віра казала: цей – навчиться! Коли після смерті батьків віддавала його до дитячого будинку, вона чомусь постійно повторювала цю фразу. Чи то себе заспокоювала, що позбувається дитини, чи то його самого. Але це вже в минулому. Зараз він, 25-річний міцний чолов’яга, уже не потребує жодної допомоги. Ще й сам кому хоче допоможе. Так, до речі, і було. То скалічене кошеня додому принесе, то пташку.

Колись дійшло до того, що привів маленьку, худющу до неможливого дівчинку. Хто така, звідки – ніхто не знав. Мала не казала, тільки пила літрами гарячий солодкий чай і спала. Мабуть, надзвичайно втомилася від самотнього життя на вулиці. Висока, з довгими руками-ногами та заплутаним волоссям неясного кольору. Іван і сам не знав, навіщо привів її до себе. Треба було йти до міліції, писати заяву, нехай заберуть у притулок. Та ні, хай там як, а це курчатко житиме в... родині. Іван ніколи не мав братів і сестер, тому вирішив, що називатиме мовчунку сестрою.

Вона на все погоджувалася, лише б не вигнали знову на вулицю. Охоче замітала двір і хату, варила їсти, доїла кіз. Через рік Найду – так прозвали дівчинку балакучі сусідки – було не впізнати: гарненька, з товстою русою косою та ямочками на щічках, вона скоріше нагадувала молоду дружину Івана, ніж сестру. І зустріне його з роботи, і смачненького приготує; тільки й чутно з їхнього двору: «Ой, не сміши мене!», «Щоб б я без тебе робив!» «Сонечко, де ти?» Звісно, без злих язиків не обійшлося: селом поповзли чутки, нібито Іван підступно живе з підлітком. Щоправда, дивлячись на Катрусю (насправді її так звали), мало хто повірив би, що цю усміхнену дівчинку хтось кривдить. Тому зійшлися на думці, що він просто протизаконно живе з неповнолітньою.

Ішов час. Найда-Катруся зовсім виросла і перетворилася на справжню красуню. Вони з Іваном, як і раніше, жили разом, ніби не помічаючи докірливих поглядів із-за паркану. «Ага, дружать вони! Казки всім розповідають!» – голосним шепотом казала баба Дуня бабі Валі. Та, погоджуючись кивала.
Здавалося б, ну кому яка різниця, яка справа, як собі живуть молоді? Не сваряться, нікому зла не чинять – і нехай собі, на щастя! Але хіба в селі, тим паче крихітному, таке можливе? Дійшло до того, що дівчину почали обзивати на вулиці та навіть одного разу не пустили на танці до клубу. Зі сльозами вона вернулася додому. Іван, не довго думаючи, випалив: «А хочеш, одружимося?! Ніхто тоді ані слова не скаже». Катя, яка вже давно кохала свого рятівника, боялася навіть мріяти про таке. Невже Іван дійсно називатиме її своєю дружиною, цілуватиме та триматиме привселюдно за руку? Оце так щастя!

Весілля було скромним і швидким. Подружка допомогла пошити вбрання, обручки купили найпростіші, срібні. Утім, коли суворий сільський священик поглянув у щасливі очі нареченої, його погляд трохи розтанув. Здавалося, він одразу простив дівчині все те, що про неї казали. Яка різниця – тут кохання, та й годі! Відсвяткували в компанії тих, хто був винуватцями свята – тепер сусіди задоволено посміхалися, їхня взяла.

Перше здивування чекало молоду дружину ввечері. Мріючи про свою першу шлюбну ніч, вона крутилася перед дзеркалом. Але чоловік чомусь пішов спати на горище. Завтра, післязавтра – те саме. Спитати дівчина соромилася, адже вдень Іван був із нею ласкавий і привітний, як завжди. Минув тиждень. Для всіх вони були звичайною парою, але ж це зовні… Нарешті Катруся не витримала й викликала чоловіка на відверту розмову.

– Не бійся, я до тебе не чіплятимуся, – одразу, як скоромовку, промовив Іван і відвів погляд.
– Що-о-о?.. – у Катерини аж дух захопило. – А чому, можна тебе спитати?
– Ну як чому! Тебе ображали, я відчував себе винуватим, ось і запропонував одружитися. Але це не значить, що ти мені щось винна. Шлюб фіктивний, хіба ні?

Катя мовчки заплакала. Вона, дурна, була впевнена, що це кохання з першого погляду. Адже ще тоді, у 13 років, одразу закохалася у високого симпатичного хлопця, що її врятував від голодної та холодної смерті на вулиці. Усі ці роки вона вірила, що й він її любить, просто чекає, поки підросте. І вона росла, гарнішала – все для нього. Тепер мрія нібито збулася, вони чоловік і жінка, але щастя від цього більше не стало.

У думках Івана в цей момент був справжній ураган. З одного боку він боявся скривдити своє курчатко, а з іншого – обожнював її до нестями. Ось чого вона зараз плаче? Боїться? Не хоче бачити? Або… кохає? Не в силах більше мучитися, хлопець просто мовчки обійняв свою молоду дружину. Вона відразу стрепенулася, ожила та підвела на нього очі. А в них – відповіді на всі питання. За мить усе стало просто і ясно, як ніколи. Із того часу родину Корнієнків вважають у Тетіївці найщасливішою. «Я своє щастя сам відшукав та додому приніс, – жартує Іван. – А воно тепер множиться, множиться». Наразі в закоханих четверо діток, і це далеко не вечір.

Влада ПОТОЦЬКА

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.