Родом із села

lichnosti.net---.jpg

Розповідати про його пісні – справа своєрідна та загалом невдячна. Їх потрібно слухати, тому що сполучення слів, музики, голосу та інтонації настільки ж природні, як і гармонійні. А все тому що витоки його творчості беруть початок на чудодійній землі Вінниччини.

Про рідне село, родину та долю українського митця ми говоримо з народним артистом України Павлом Зібровим.

– Павле Миколайовичу, розкажіть, як все починалося.

– Народився я 22 червня 1957 року в надзвичайно мальовничому селі Червоне Немирівського району Вінницької області. Сто років тому село називалося Остолопово, бо там розташовувалася садиба князя Остолопова.

Важко сказати, хто я за походженням, тому що в мені намішано й болгарської, і словацької, і російської, і української крові. Мама була чешкою, а моє прізвище насправді звучить на болгарський манір – із наголосом на першому складі. Однак я себе вважаю українцем і по духу, і за походженням. Мама була вчителькою, батько – на всі руки майстер, міг зробити що завгодно.

– Які найяскравіші спогади дитинства?

– У сільські свята тато грав на балалайці. Мама добре співала. У нас була музична сім’я. Батьки влаштовували справжні домашні спектаклі, на які збирали все село. Концерти-вистави були костюмовані. Мама шила для нас із братом вбрання. Ми розповідали вірші, танцювали, співали. Раніше люди веселіше жили. І двері в хатах не замикали. У нашому селі був справжній культ свят, до яких готувалися всі, без винятку. На Новий рік, Різдво, Пасху в кожній хаті щось смажилося, коптилося, варилося, готувалося, шилося... Потім господарі приймали гостей, усі разом сідали до столу й гарненько святкували. Ми з братом у гості теж ходили, але трішки інакше (хто ж посадить малечу до столу з дорослими?). Брат брав баянчика, я свищика. Із собою обов’язково була велика торбина, щоб було куди складати зароблене. Заходили до родичів, знайомих, хвилин 5-10 співали колядок і щедрівок, а потім підставляли торбу під калачі, горіхи, ковбаси, гроші. Це були наші перші гонорари і мої перші гастролі.

– Як Ви отримали музичну освіту?

– Дебютував, як уже казав, грою на пищику. Потім оволодів бубоном. Із бубона перейшов на полубаян, а потім заграв і на баяні.

На той час у селах культовим музичним інструментом був баян: хлопець із баяном на селі був першим, і в нього закохувалися всі дівчата. А справжня музична освіта розпочалася тоді, коли брат почав навчатися в музичній школі в районному центрі, у Гайсині. Діставатися за тридцять кілометрів до школи було дуже не просто. Потім зі мною займався вчитель музики з району, який приїхав до Червоного. А ще пізніше мама відвезла мене до Києва в музичну десятирічку імені Миколи Лисенка.

– Кажуть, що за кількістю здобутих спеціальностей як музикант ви побили всі рекорди.

– Можливо. У музичній школі ім. Лисенка я вчився грати на контрабасі. Потім були Харківський інститут мистецтв імені Котляревського та оркестровий і вокальний факультети Київської консерваторії. Був і військовий досвід, котрий я набув під час служби в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу. Заробляв гроші, граючи на танцях і весіллях в ансамблі «Явір», відшліфовував майстерність гри на контрабасі в Державному естрадно-симфонічному оркестрі України. Та найулюбленішою справою було написання власних пісень і їхнє виконання.

– А коли ж кількість перейшла в нову якість?

– Це сталося 1987 року. Я брав участь у конкурсі «Нові імена», де виконав народну пісню «Дозволь мені, мати, криницю копати» у власній обробці. Став переможцем. Саме цей час можна вважати стартовим у моїй сольній кар’єрі. Трохи згодом мене перевели з посади інструменталіста на посаду соліста-вокаліста естрадно-симфонічного оркестру. Про це є запис у моїй трудовій книжці. А ще пізніше з’явився Театр пісні Павла Зіброва.

– У вашій творчості червоною, ні, скоріше, золотою, ниткою, проходить тема жінки. Свого часу ви були фундатором Всеукраїнської громадської організації – Партія шанувальників жінок.

– Дійсно, я дуже шанобливо ставлюся до жінок. І це нормально. А розпочалося все, мабуть, із мого першого кохання, яке, до речі, ледь не відіграло фатальну роль у моїй музичній кар’єрі. У восьмому класі музичної школи-інтернату я закохався до нестями. Її звали Світланою, вона була балериною. Що я не робив, щоб привернути її увагу: прасував штани, змінив зачіску... Світлана це помітила і ... закохалася. Але не в мене, а в мого друга. А він закохався в неї. Я дуже страждав, перестав учити уроки, почав писати вірші та пісні. Як наслідок – мене за двійки відрахували зі школи.

Тоді з Москви приїхав брат Володимир, він навчався в єдиній у колишньому Союзі військовій музичній школі. Володя розібрався в ситуації, надавав мені по шиї (і морально, і фізично), потім поспілкувався з викладачами та директором. Урешті-решт, педагогічна рада (і особисто директор) вирішили подивитися, як я навчатимуся в наступному, дев’ятому класі.

– Творча робота потребує великої фізичної та емоційної напруги. Що допомагає відновлювати сили?

– Так, інколи відчуваю перевтому: уночі пишу пісні, удень зустрічаюся з поетами, композиторами, аранжувальниками, потім іду на сцену. Багато сил відбирають гастролі. Відновити сили та душевну енергію допомагає природа. Я з великою охотою їду до себе на дачу. Там мене чекає чотирилапий друг – собака. Собаки, хоч і не розмовляють, проте добре все розуміють і охоче та безкорисливо діляться з людиною й бадьорим настроєм, і позитивними емоціями. Поруч ліс, озеро, річка. Там я можу побути на самоті, поміркувати, поспілкуватися з деревами, птахами.

Ще дуже люблю доглядати за садом. Сільські люди мене зрозуміють, міські, мабуть, ні. Моя дружина – городянка. Вона приїжджає в село, коли вже тепло, можна скупатися в басейні, позасмагати. А коли дощ чи мряка – вона не розуміє, що взагалі можна робити. І я не можу Марині нічого зауважити, бо вона виросла в іншому середовищі. А я хлопець родом із села, і мені там завжди комфортно.

– Проте на сцені ви маєте вигляд справжнього денді. Хто створює сценічні костюми та образ?

– Мій головний і беззаперечний стиліст – дружина Марина. Вона пильно стежить за віяннями світової моди. До того ж добре знає всі особливості моєї фігури, і тому робить усе необхідне, щоб костюмчик гарно сидів.

– Ваші шанувальники добре пам’ятають вашу шляхетну сивину. Зараз ви брюнет, який колір справжній?

– Як співається в одній із моїх пісень, «на дорогах сумних я залишив гріхи непробачені», там я і залишив свою сивину. А на нових дорогах у мене колір волосся чорний. А якщо серйозно і без жартів, якось ми знімали кліп з Анастасією Волочковою. Поряд із молодою дівчиною сивий дядько якось не сприймався. Кліпмейкер примусив мене пофарбуватися. А коли я помітив, що молоді дівчата проводжають мене поглядами, вирішив колір залишити. До речі, багато хто зі співаків фарбує волосся. Наприклад: Меладзе, Газманов, Кіркоров. Не любить естрадна сцена сивих чоловіків. Концертне світло погано падає. Чимало політиків також пішли шляхом естрадних виконавців і теж почали фарбуватися.

– Насамкінець, ваші побажання читачам газети «Рідне село».

– Я часто спілкуюся з журналістами, і ще кілька років тому на подібне запитання відповідав, пригадуючи одну з пісень, яку написав у співпраці з поетом Юрієм Рибчинським. У ній такі слова: «На цім світі пий, соколе... » Це зовсім не означало пити горілку. У пісні йшлося про те, що треба пити життя, радіти кожній хвилині на цьому білому світі. Звичайно ж, я бажаю миру нашій країні й щоб українці мали змогу гідно жити. Соромно, коли в такій багатій державі люди не живуть, а виживають.

Спілкувався Геннадій ОНИЩЕНКО