За що?

home-lubimets.ru_.jpg

Руде кошеня в провулку за мурами універмагу з’явилося в холодний березневий вечір. Хтось безжалісний виніс його з дому й викинув, мов якусь непотрібну річ, під муровану стіну. Кошеня було маленьке, тремтіло від холоду, а коли хтось проходив тротуаром, жалібно просило їсти. Добросердечні люди зупинялися, у кого в сумці було щось їстівне, давали маленькому «жебрачку». Кошеня накидалося на кинутий йому шматочок булки чи ковбаси і, оглядаючись, чи немає поблизу іншого кота, котрих у тому місці було кілька, умить з’їдало подачку, а потім ховалося в дірку внизу стіни універмагівського складу.

Узяв кошеня під свою опіку і я, назвавши його Рижиком. Щоранку, прямуючи на роботу, я ніс йому в кульку щось їстівне. Часто навмисно йшов до нього і ввечері, щоб погодувати. Рижик звик до мене, і щоденно в один і той же час сидів біля тротуару, чекав. Побачивши мене, біг назустріч, чекаючи гостинця. Так тривало до кінця травня.

Рижик за цей час підріс і став гарним котиком-підлітком. Лежав собі у траві під муром або деревом, вигрівався на сонечку, сприймаючи своїм котячим розумом радість життя. Коли був голодним, підходив до тротуару, з довірою дивився на перехожих, чекав від них їстівного дарунка. Та тваринка помилилася в доброті людській.

Тієї травневої суботи, після обіду, йдучи по своїх справах у місто, захопив із дому два налисники із сиром для Рижика. Із прохідної ліцею в цей час вийшли по-святковому одягнені троє дівчаток і два хлопці – з вигляду учні випускного класу, обігнали мене і, жартуючи та штовхаючись, пішли попереду. Я в свої сімдесят навіть по-доброму в думках позаздрив їхньому молодому запалу, бадьорості та безтурботності, котрі так контрастували з моєю далекою голодною юністю, коли в п’ятдесятих навчався в педучилищі, я мав за велике щастя взути парусинові туфлі та надіти кортовий (сьогодні й слова такого не знають) костюм, штани якого «прасував» власним тілом, поклавши їх зволоженими на ніч під простирадло.

Так, заглиблений у свої думки, повільно йшов тротуаром. Коли мені залишилося до Рижикового помешкання ще метрів сто п’ятдесят-двісті, група ліцеїстів уже порівнялася з ним. Здалеку помітив свого «підопічного», який сидів на узбіччі за півметра від тротуару. Хлопець, який ішов крайнім праворуч і розмахував руками, щось розповідаючи дівчатам, раптом звернув з тротуару і з розмаху ногою вдарив беззахисну тваринку, потім підфутболив консервну банку, в яку Рижикові клали їжу. Усі п’ятеро зареготали й побігли наздоганяти банку, граючи вже нею, як футбольним м’ячем. Від удару Рижик відлетів у бур’яни і звідти не показувався. Коли я підійшов до того місця, кошеня лежало на животі й важко дихало. Покликав: «Рижик, Рижик». Він підвівся і, хитаючись, на тремтячих лапах, спробував рушити до мене. Але не зміг і знову ліг. Дивився на мене такими сумними очима, які промовляли: «За що?». А з очей, повірте, текли сльози. Як у людини. Мабуть, перебито було йому реберця чи хребет, бо не міг він стояти. Я поклав біля Рижика налисники, але той на них навіть не глянув.

Дивлячись на нещасну тваринку, відчув якесь підспудне бажання наздогнати зловмисника, звалити на землю та ногами поперебивати йому ребра. Щоб відчув, як це боляче. Та миттєвий спалах цієї злості в мені відразу ж згас. Адже то людина! Із ним же не можна так. Це вже буде злочин. Злочин проти життя і здоров’я людини! Підлітка! А хто ж виросте з такого підлітка?

...Прийшов я до Рижика вранці наступного дня, та на мій поклик він, як було до того, ні з бур’яну, ні зі своєї схованки в мурі не вийшов. Не побачив я його ні наступного дня, ні через тиждень...

Володимир КЛЕПАЦЬКИЙ

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.