Підприємець Юрій Марченко допомагає громаді села Білогородка на Київщині

DSC_0098.jpg

Провели інтернет… На цьому радощі цивілізації в Білогородці майже закінчуються. Та, на щастя, є люди, не згодні з такою постановкою питання.

До таких належить наш новий знайомий – підприємець Юрій Марченко. Він десять років живе в селі Білогородка Києво-Святошинського району Київської області. І за ці роки вона стала для нього рідною. Чоловікові образливо, що село, яке має всі підстави стати сучасним, розвинутим, комфортним, не має навіть каналізації. 

– Але починати треба з дороги, – каже він, коли ми повертаємо з центральної траси на Білогородку. 

На підтвердження його слів машину починає добряче трусити на вибоїнах, ніби їдемо глухим бездоріжжям, хоча від столиці всього 7 км.

– Ви в минулому номері «Рідного села» писали про село Бобриця – як воно завдяки зусиллям місцевої громади за рік перетворилося на майже зразкове. А ми раніше навіть були єдиною адміністративною одиницею, але успіхів досягли різних. Ми б теж так змогли. Навіть краще – бо в нас і можливостей більше. Мабуть, просто потрібен хороший керівник, організатор. У нас люди добрі, відразу відгукуються на будь-яку корисну громадську справу, – розмірковує пан Юрій. 

Він переїхав із дружиною та трьома дітьми в Білогородку з Києва – хотілося бути ближче до природи (краєвиди тут справді розкішні!). Таких, як він, киян, тут чи не половина населення. Проте проблеми, як у далекому від столиці українському селі.

Хочеш добре – зроби сам

– За кордоном, особливо в Європі, провінція за якістю життя нічим не поступається містам. Навпаки, навіть краща, бо немає галасу, заторів, природа навкруги. Я в принципі теж на це розраховував, коли переїжджав до Білогородки, – згадує Юрій. – А вийшло не зовсім так. Доріг, самі бачите, практично немає, лікарня розташована в старому обшарпаному приміщенні, дитячий садочок всього один, і місць не вистачає. Є дві школи, вони тримаються, але це завдяки зусиллям директорів, ентузіазму вчителів і за рахунок батьків. Та що там! Виявилося, що в селі відсутній навіть якісний інтернет. А мені він був конче необхідний для роботи. Намучився я тоді з різними модемами, а потім зрозумів, що простіше буде провести його до села самому. Так і виникла ідея створити місцевого провайдера.

Однодумців знайшов швидко, бо проблема була актуальною для багатьох. Більшість цих людей і досі працює в інтернет-компанії, яку назвали «Білгород-Net». А от покрутитися довелося добряче. По-перше, треба було знайти кошти: брав кредити, позичав у знайомих. По-друге, довелося вивчати всі технічні сторони справи. Магістральний кабель, який тягнеться від найближчої точки підключення, має довжину понад 20 км – місцями він закопаний у землю, місцями тягнеться по стовпах. Звісно, цим займалися фахівці, але Марченко як керівник мусив сам розібратися в усьому. Добре, що за плечима є дві вищі освіти: перша саме технічна – закінчив КПІ, а друга юридична – отримав її в Київському національному університеті ім. Шевченка. Знадобилися обидві спеціальності. А ще чималий організаційний досвід. 

За два роки, поки працює компанія, клієнтів залучили чимало. За цей час з’явилися й конкуренти, щоправда, немісцеві. Але їх Юрій Леонідович не боїться: бо він гарантує хорошу якість передачі й нижчі ціни.

– Ми не отримуємо надприбутків, просто стабільно працюємо. Для нас важлива кількість клієнтів – чим більше абонентів, тим менша собівартість послуг. Це вигідно й компанії, і споживачам. Тому й намагаємося залучити якомога більше людей. Підключити приватний будинок недешево, зазвичай це коштує 2,5-3 тисячі гривень, але ми пропонуємо за 1,5 тисячі. Просто якщо не лінуватися й не гнатися за наживою, можна все робити за прийнятною ціною і з хорошою якістю, – пояснює підприємець.

Допомагати – це задоволення!

За власні кошти компанія «Білгород-Net» підключила й безкоштовно обслуговує всі соціальні об’єкти села: обидві школи, дитячий садочок, сільську раду, лікарню, паспортний стіл, клуб, громадську організацію «Самооборона Білогородки». А в центральному парку працює безкоштовний Wi-Fi. 

Коли займалися підключенням, виявилося, що в цих установах і техніки нормальної немає. Заодно кілька комп’ютерів і моніторів подарували школам і паспортному столу.

– Коли робиш щось корисне для інших, отримуєш моральне задоволення. Віддавати, ділитися – це справді чудово! І поступово це затягує. Хочеться ще щось зробити. Волонтери мене зрозуміють – вони допомагають військовим, переселенцям, а я допомагаю односельцям, – сміється пан Юрій. 

Роботи в Білогородці, дійсно, непочатий край. Бо хоч тут півсела – палаци, інша – звичайні сільські хати. І живуть тут прості люди, які з діда-прадіда працювали на землі. До речі, колись тут був дуже сильний колгосп, село процвітало. Ці люди звикли трудитися й заслуговують значно кращих умов, ніж мають тепер.

– У селі тепер живе чимало заможних людей, які хочуть мати хороші умови й готові вкладати в це свої гроші. От, наприклад, двоє місцевих підприємців за власний кошт збудували чудовий стадіон, підтримують футбольну команду. І таких людей чимало. Але вони зайняті, їм просто ніколи, значить, мусить хтось із ними спілкуватися, пропонувати певні проекти. 

Атракціони, пляжі й каналізація

У самого Юрія Марченка проектів чимало.

– Ось тут буде магазин «Соціальний кошик», – Юрій Леонідович показує ще порожнє приміщення, куди з дня на день завезуть обладнання й товар, який реалізуватиметься за соціальними цінами. – Є такий Всеукраїнський благодійний фонд «Росток», вони шукали приміщення в Білогородці, і я запропонував їм частину того приміщення, яке я орендую для свого офісу. Ми трохи потіснилися, з нас, як то кажуть, не убуде, а людямна користь. 

Покупцями магазину стануть соціально незахищені люді: багатодітні сім’ї, пенсіонери тощо. Окрім того, будуть роздаватися ще й безкоштовні продуктові набори. На жаль, деякі люди їх потребують.

Поруч із магазином надувають батут, придбаний для місцевої дітвори Юрієм Марченком. Зараз вона перевірить його на міцність. А через кілька днів атракціон перевезуть до центрального парку. Біля нього влаштують літній кінотеатр – показуватимуть мультфільми та кіно для дітей. Це ж краще, ніж вони сидітимуть перед комп’ютером.

Звісно, подібні розваги – не «Дійснейленд», але поки тут немає взагалі ніякого дозвілля – ні для дорослих, ні для дітей. 

– Можна зробити елементарні речі, на які навіть не потрібні великі кошти. Наприклад, провести суботник, щоб розчистити від чагарників галявину, вирівняти й засіяти травою – і дітям буде де гратися,– говорить чоловік. – На іншій галявині можна влаштувати зону відпочинку для дорослих – шашлики посмажити, посидіти цивілізовано, а не в лісових хащах, які ще й засмічені. Можна було б відкрити літні кафе. Не сидіти ж весь час у себе на подвір’ї! 

На вулиці спека, у селі кілька озер, а жодного облаштованного пляжу. Одне озеро – у самому центрі Білогородки. Воно раніше було найпопулярнішим місцем для купання – тепер перетворилося на величезну яму. Кілька років тому його віддали в оренду, нові господарі спустили воду – пояснили, що хочуть розчистити і… почали вивозити ґрунт.

– Це було обкрадання села, – обурюється пан Юрій. – Одна машина такої землі коштує 2 тисячі гривень, а звідси їх вивезли не одну тисячу. Суд повернув озеро громаді. У результаті якісь ділки на цьому нажилися, а селу лише збитки. Бо озера немає, і його треба тепер відновлювати. У Білогородці заснували товариство захисту водойм і земель – і починаємо повертати озеро до життя. 

Щоправда, є в селі й проблеми, які легко не вирішиш. Останніми роками тут почали активно будуватися багатоповерхівки. Цілими кварталами. Але про каналізацію ніхто не подумав. Точніше, це питання тихенько замовчали. Бо ж справа непроста й дуже затратна. Між тим, ситуація стає критичною. Бо, зрозуміло, що вигрібних ям для села, де більше восьми тисяч будинків і квартир, недостатньо. «Аромати» – це ще півбіди. Але все це «добро» просочується в ґрунтові води, а звідти до колодязів. 

За словами Юрія Марченка, скоро ця проблема може перетворитися на екологічну катастрофу. Треба працювати із забудовниками – вони повинні були це передбачити, тож тепер мусять якось виправляти. Можливо, треба шукати інвестиції, міжнародні гранти. Одним словом, треба щось робити, а не чекати на епідемію. 

Прекрасна природа й хороша екологія – найбільша цінність Білогородки. Тут могла б бути чудова зона відпочинку. Місцеві мешканці могли б розвивати зелений туризм. А це, як відомо, і робота для людей, і гроші до сільського бюджету. 

Чи підтримає такі плани громада? Думаю, що так. Але пан Юрій, нічого не чекаючи, уже працює, щоб через рік-другий про його рідне село, як про Бобрицю, казали: «Гарне, мов писанка».

Ірина Дмитренко, Київська обл

 

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.