Куфайка

vmesteveselee.ru_.jpg

Баба Ганна жила на самому краєчку невеличкого села. Її маленька хатинка була чи не найстарішою в селі й улітку ховала від світу свою убогість за розкішними яблунями та вишнями. 

Уже минуло більше трьох десятків років, як овдовіла бабуся. Поховавши чоловіка, Ганна Гнатівна стала зовсім іншою: учорашня передова доярка місцевого господарства, чий дзвінкий голос на сільських святах було чути на всіх вулицях села, ніби разом із чоловіком поховала свою радість і неспокійну вдачу. Здавалося б, бабусі є задля кого жити, адже за сотню кілометрів у столиці живе її донька Світлана із сім’єю. Однак дорога автівка зятя дуже рідко з’являлася біля бабусиних воріт. 

– Самі знаєте, яке життя тепер у місті: діти дуже зайняті, а я й сама собі раду даю, – відрубувала допитливим односельчанам старенька. А в самої сльози наверталися на очі. 

Через два дачних будинки від бабусі вже декілька років, як розпочала будівництво – звела фундамент – молода сім’я. Наталка із Сергієм часто допомагали старенькій дрова порубати чи щось із міста привезти. Та й свіженькі пиріжки молода господиня нерідко носила до бабиної оселі. А бабуся Ганна інколи доглядала їхню чотирирічну дівчинку, бо ж садочка в селі не було.

Наприкінці зими бабуся Ганна, посковзнулася на порозі, упала й зламала ногу. Доправила Наталка її до районної лікарні, полежала бабуся в гіпсах – та й виписали. А пересуватися їй було вельми тяжко: із милицями ледь-ледь переставляла ноги. 

– Ну що ж, бабусю, ідіть до нас жити, – запропонувала Наталка. 

– Ні, доню, у тебе дитина, а за мною теж, як за дитям, треба доглядати. Поїду до дочки. Якщо там місце буде… а ні – то… – бабуся опустила голову, ховаючи свій визрілий біль.

Наступного ранку біля бабусиних воріт стояла дорога іномарка зятя. 

– Мамо, ви нічого зі своєї хати не беріть, у нас все є, – повторювала дочка, коли бабуся намагалася скласти свої пожитки до невеличкої валізки. 

– Добре, нічого не братиму, але оцю куфайку вклади мені. Хоч під голову буду класти, – просила старенька. 

– Мамо, – обурилася Світлана. – І не думайте. Навіщо вам вона? Я куплю вам курточку – голі не будете. Бо мене чоловік і саму на поріг із таким одягом не пустить. 

– Я небагато прошу. Без неї не поїду. Хоч щось має нагадувати про село, – спокійно й безкомпромісно мовила Ганна Гнатівна. 

– Добре вже, тільки заховаю в пакет, – зітхнула Світлана.

Розкішна столична квартира доньки на сьомому поверсі для хворої баби Ганни стала красивою неволею, кліткою з балконом. Хоча й не мріяла вона пожити в таких дорогих покоях, дуже швидко зрозуміла, що їй потрібне її село, її вулиця і її старенька хатина. Правду кажуть, що старе дерево не можна пересаджувати: воно не приживеться. 

– Скільки ще вона в нас сидітиме? – почула одного ранку зі своєї кімнати розмову зятя з донькою. – Уже ж ходить по квартирі, то й у селі зможе дибати. У мене є плани взяти путівки на відпочинок. Ми ж на неї не залишимо квартиру? Думай, Світлано… 

– От і добре. Хай завезуть мене в село, – прошепотіла бабуся. 

А ввечері сама прийшла до дочки та й розпочала розмову:

– Не хочу, дочко, вам тягарем бути. Бачу, що чоловік твій дивиться на мене скоса. Та й правда, нащо вам, молодим, старці в квартирі. А за те, що жила цей місяць, я розрахуюся. Дістань мені ту куфайку, що я з дому взяла. 

– Ні, мамо, не треба ніяких розрахунків. Та й вашу куфайку я навіть із пакета не викладала. 

– Ну як знаєш. Хотіла, як краще.

До вечора бабуся Ганна вже обходила своє невеличке господарство в рідному селі. 

– Мамо, мамо, бабуся приїхала! – почула голос маленької Надійки, яка бігла назустріч бабусі. 

За хвилину прийшли до бабусі й Наталка із Сергієм. 

– Бабусю, ходімо до нас жити. Ви за малою приглянете, а ми вас в біді не залишимо. У нас же тут теж нікого немає. Дівчинка в нас спокійна, не образить. Не вагайтеся – разом буде легше.

Так і вирішили. 

Минуло декілька тижнів. За вечерею Наталка розпочала мову про будівництво: 

– Чи розпочинати цього року? Боюся, що коштів не вистачить, щоб звести стіни й накрити дах. Може, ще рік заощаджувати, а тоді вже братися? 

– Не знаю, – роздумуючи, мовив чоловік. 

– А я знаю, діти, – ніби відкриваючи велику таємницю, мовила бабуся. – Вистачить і на стіни, і на дах. Неси-но мені, Надійко, оту куфайку, що висить біля мого ліжка. І ножиці заодно візьми.

Наталка й Сергій, нічого не второпавши, мовчки дивилися на бабу Ганну, а та лише хитро посміхалася. 

– А тепер ріж ось тут, Наталко. Не бійся, ріж! 

Жінка прорізала підкладку – і звідти випали акуратно складені купюри. 

Це за все життя назбирала. Не хвилюйтеся: старих грошей немає – усе вчасно міняла. Дочці ні я, ні мої гроші не треба, – зітхнула старенька. – Будуйтеся, дітки, на здоров’я, а мене, як ваша ласка, до смерті доглянете.

Настя Чопівська

Коментарі

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.

Детальніше про опції форматування

CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.